Preloader

“Казнить нельзя миловать” та тлумачення заповіту

Відсутність розділових знаків та неправильне вживання деяких із них (наявність граматичних помилок) не впливають на зміст тексту заповіту, а тому не є підставою для тлумачення чіткого та зрозумілого заповіту

 

30 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Іванівської сільської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_4, треті особи: Ставищенська районна державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Білоцерківського нотаріального округу Величко О. Л., про встановлення факту належності правовстановлюючого документа та тлумачення заповіту і за зустрічним позовом ОСОБА_2 про встановлення нікчемності окремих частин заповіту, за зустрічним позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, – ОСОБА_3 про тлумачення заповіту.

Суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є дочками спадкодавця – ОСОБА_5, який склав заповіт та розпорядився належним йому майном, розділивши його між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4.

Після смерті спадкодавця спадкоємці звернулись до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини.

У лютому 2015 року позивач за первісним позовом звернулася до державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Державний нотаріус листом повідомила позивача, що з наданого заповіту від 15 липня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом, неможливо визначити справжню волю заповідача щодо складу заповіданого майна, а саме, не вказано адреси заповіданого будинку і земельної ділянки, а також відповідно до правовстановлюючого документа житловий будинок на АДРЕСА_1 належить ОСОБА_6. У березні 2016 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на майно заповідача.

Суди вказували, що, обґрунтовуючи зустрічний позов про встановлення нікчемності окремих частин заповіту, ОСОБА_2 посилалась на нормативні правила українського правопису, правила постановки розділових знаків. Також ОСОБА_2 посилалася на відповідь кандидата філологічних наук, старшого викладача кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія», відповідь доктора філологічних наук, професора Інституту української мови, що складені на її запит, якими констатовано наявність граматичних помилок в оспорюваному заповіті, що має всі ознаки офіційно-ділового стилю.

Суд першої інстанції встановив, що вказані вище відповіді не містять відповіді на питання, чи є підстави стверджувати, що в тексті оспорюваного заповіту зазначена

«АДРЕСА_1» стосується як земельної ділянки площею 0,1509 га, так і житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями.

Згідно з висновком експертного дослідження, проведеного Українським бюро лінгвістичних експертиз, текст оспорюваного заповіту дає лінгвістичні підстави стверджувати, що «АДРЕСА_1» стосується трьох об’єктів заповідального розпорядження: земельної ділянки площею 0,1509 га, житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, земельної ділянки площею 0,2500 га, на якій розташований цей будинок.

Також встановлено належність земельної ділянки площею 0,7800 га ОСОБА_5.

Місцевий суд встановив, що оспорюваний заповіт не ускладнений неоднаковим використанням у ньому слів, понять термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових відносин, з його змісту вбачається воля заповідача передати ОСОБА_1 в порядку спадкування чотири об’єкти заповідального розпорядження: житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, земельну ділянку площею 0,1509 га, земельну ділянку площею 0,2500 га та земельну ділянку площею 0,7800 га.

Дійсність оспорюваного заповіту була предметом розгляду в іншій цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_4, Головне управління юстиції в Київській області, приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області, про визнання недійсним заповіту та свідоцтва про право на спадщину. Рішенням міськрайонного суду в березні 2015 року у задоволенні позову відмовлено. При цьому суд не встановив порушень вимог законодавства при складанні та посвідченні оспорюваного заповіту.

Частково задовольняючи первісний позов та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову та позову третьої особи із самостійними вимогами щодо предмета спору суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що зі змісту оспорюваного заповіту вбачається воля заповідача передати позивачу в порядку спадкування об’єкти заповідального розпорядження.

Касаційний цивільний суд прийняв постанову, в якій зазначив таке.

Згідно зі статтею 1256 ЦК України тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до статті 213 цього Кодексу.

Проте тлумачення заповіту судом не повинно змінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може брати на себе права власника щодо розпоряджання його майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з’ясування волі заповідача після його смерті. Отже, суд, здійснюючи тлумачення заповіту, не повинен виходити за межі цього процесу та змінювати (доповнювати) зміст заповіту, що може спотворити волю заповідача.

Неточне відтворення в заповіті власної волі заповідача стосовно долі спадщини може бути зумовлене, перш за все, неоднаковим використанням у ньому слів, понять і термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов’язальних, спадкових відносин тощо. Цьому також можуть сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частин заповіту і змістом заповіту в цілому, що ускладнює розуміння волі заповідача щодо долі спадщини.

При цьому частина друга статті 213 ЦК України не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук волі учасника правочину, який не знайшов відображення у тексті самого правочину при тлумаченні заповіту, не допускається і внесення змін у зміст заповіту, ураховуючи, що заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи щодо належного їй майна, яким вона відповідно до законодавства має право розпоряджатися на момент укладення заповіту.

З огляду на викладене тлумаченню підлягає зміст угоди або її частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень.

Суди попередніх інстанцій встановили, що надані ОСОБА_2 відповіді фахівців філологічних наук не спростовують висновку експертного дослідження, а лише, констатують граматичні помилки, що містяться в оспорюваному заповіті.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що висновок експертного дослідження є належним та допустимим доказом, оскільки він не викликає сумнівів у його правильності, є методологічно обґрунтований, а тому немає підстав для визнання його необґрунтованим і таким, що суперечить матеріалам справи.

Враховуючи вищевикладене, Верховний Суд вважає, що відсутність розділових знаків та неправильне вживання деяких із них (наявність граматичних помилок) не впливають на зміст тексту заповіту, ці помилки свідчать про неналежну мовну компетенцію нотаріуса, оскільки саме він оформлює текст складеного заповіту, а тому не є підставою для тлумачення чіткого та зрозумілого заповіту.

Постановою Верховного Суду від 01 липня 2020 року рішення Ставищенського районного суду Київської області від 15 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 14 грудня 2017 року залишено без змін.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 378/1160/15-ц

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Це також цікаво