Preloader

Одночасне заявлення вимоги про розірвання шлюбу та стягнення коштів за шлюбним договором

Заявлення вимог про розірвання шлюбу і стягнення компенсації, передбаченої шлюбним договором, в одному провадженні свідчить про наявність юридичного спору між сторонами, а тому є належним способом захисту цивільних прав та інтересів одного із подружжя.

17 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, стягнення коштів та визначення місця проживання дитини.

Суди встановили, що 04 жовтня 2012 року сторони у справі уклали шлюбний договір, який посвідчений приватним нотаріусом. 05 жовтня 2012 року сторони зареєстрували шлюб, того ж дня шлюбний договір набрав чинності. Сторони мають доньку – ОСОБА_3.

Відповідно до пункту 1 шлюбного договору сторони визначили свої майнові права та обов’язки у шлюбі і на випадок його розірвання. Згідно з пунктом 17 шлюбного договору сторони домовились, що незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі чоловік зобов’язується надавати утримання дружині. У разі розірвання шлюбу, незалежно від того, з чиєї ініціативи його буде розірвано, право на утримання припиняється, а чоловік зобов’язується виплатити дружині грошову компенсацію у розмірі, еквівалентному 225 000,00 дол. США на момент виплати – якщо шлюб буде розірвано після спливу трьох і більше років перебування в зареєстрованому шлюбі.

У листопаді 2019 року шлюб між сторонами у справі розірвано в судовому порядку.

Рішенням районного суду позов задоволено частково.

Шлюб між сторонами у справі розірвано. У задоволенні іншої частини позовних вимог про стягнення коштів та визначення місця проживання дитини відмовлено.

Відмовляючи у стягненні грошової компенсації, суд першої інстанції, посилаючись на положення статей 14, 15 СК України, вважав, що правовою підставою для такого стягнення є судове рішення про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили. Оскільки ухвалене судом першої інстанції рішення про розірвання шлюбу між сторонами таким не є, вимогу позивача про стягнення коштів вважав передчасною.

Оскільки суду не надано доказів того, що права позивача стосовно визначення місця проживання дитини з боку відповідача порушено, враховуючи відсутність спору між сторонами про визначення місця проживання дитини чи іншого порушення права з боку відповідача, що підлягають захисту відповідно до способів, визначених статтею 16 ЦК України, немає підстав для задоволення позову в цій частині.

Постановою апеляційного суду рішення районного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення коштів скасовано, позов у цій частині задоволено.

Стягнено з відповідача на користь позивача грошову компенсацію в розмірі, еквівалентному 225 000,00 дол. США, що за курсом Національного банку України на час ухвалення цього рішення становить 5 499 697,50 грн. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки відповідач не визнає вимогу позивача про стягнення грошової компенсації, позивач вбачає порушення своїх прав у наслідках, спричинених розірванням шлюбу, а тому одночасне заявлення нею вимог про розірвання шлюбу та стягнення грошової компенсації є належним способом захисту її цивільних прав та інтересів.

Касаційний цивільний суд прийняв постанову, в якій зазначив таке.

Відповідно до частини першої статті 93 та частини третьої статті 99 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки, у тому числі право на утримання. Так, сторони шлюбного договору можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором. Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.

Оскільки шлюбний договір є особливим способом урегулювання наявних між подружжям майнових відносин або майнових відносин, що можуть виникнути в майбутньому, засобом захисту майнових прав подружжя, а також засобом здійснення майнових обов’язків, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Відповідно до частини третьої статті 99 СК України шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Саме на регулювання цих відносин і була спрямована дія пункту 17 шлюбного договору, оскільки в разі розірвання шлюбу, незалежно від того, з чиєї ініціативи його буде розірвано, право на утримання припиняється, а чоловік зобов’язується виплатити дружині грошову компенсацію у розмірі, еквівалентному 225 000,00 дол. США на момент виплати – якщо шлюб буде розірвано після спливу трьох і більше років перебування в зареєстрованому шлюбі.

Таким чином, одночасне заявлення вимог про розірвання шлюбу і стягнення компенсації, передбаченої шлюбним договором, свідчать про наявність юридичного спору між сторонами, що підтверджує правильне застосування судом апеляційної інстанції частини першої статті 4, статті 5 ЦПК України, оскільки, здійснюючи правосуддя, апеляційний суд захистив право позивачки на стягнення компенсації, передбаченої пунктом 17 шлюбного договору, у спосіб, визначений законом (стаття 99 СК України) і договором.

Оскільки сторони у справі уклали шлюбний договір 04 жовтня 2012 року, який посвідчено приватним нотаріусом, а шлюб зареєстрували 05 жовтня 2012 року, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що договір, укладений між сторонами спору, відповідно до статті 92 СК України є шлюбним і набув чинності на підставі частини першої статті 95 СК України в день реєстрації шлюбу, а саме 05 жовтня 2012 року.

Постановою Верховного Суду від 17 червня 2020 року постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року залишено без змін.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 761/46925/18 (провадження № 61-5236св20)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Це також цікаво