Preloader

Огляд судової практики Верховного Суду що виникають із виконання чи невиконання договірних зобов’язань

1. Зареєстроване обтяження зберігає силу для нового власника рухомого майна, що обтяжене, незалежно від оплатності правочину, на підставі якого воно набуте

 

05 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю

«Порше Мобіліті» (далі – ТОВ) до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет застави та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ТОВ про визнання недійсним кредитного договору.

Суди встановили, що ТОВ та ОСОБА_1 уклали кредитний договір, на забезпечення виконання зобов’язань за яким укладено договір застави автомобіля. ОСОБА_1 не виконувала зобов’язання за кредитним договором, у зв’язку з чим утворилася заборгованість позичальника перед ТОВ. Незважаючи на реєстрацію у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна обтяження на предмет застави ОСОБА_1 без попереднього дозволу заставодержателя здійснила його відчуження, на момент розгляду справи власником автомобіля, переданого позивачеві у заставу, є ОСОБА_2. Тому ТОВ просило звернути стягнення на предмет застави – автомобіль.

ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання недійсним кредитного договору.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, позов ТОВ задоволено, звернено стягнення на предмет застави – вказаний автомобіль шляхом його вилучення на користь позивача в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором та подальшого його продажу з публічних торгів на умовах, визначених у договорі застави.

Задовольняючи позовні вимоги ТОВ та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив з того, що реалізація майна, що є предметом застави, без попередньої письмової згоди заставодержателя, не припиняє застави, яка зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи, а тому у зв’язку з неналежним виконанням колишнім власником автомобіля зобов’язань за кредитним договором позивач відповідно до ЦК України, статей 19, 20 Закону України «Про заставу» набув право звернення стягнення на предмет застави – вказаний автомобіль.

Касаційна скарга обґрунтовувалась посиланням на те, що заявник набув автомобіль за відплатним правочином і на момент набуття у власність від третього його власника не знав і не міг знати, що автомобіль перебуває під заставою, а отже, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України.

За результатами розгляду Верховний Суд судові рішення залишив без змін і прийняв постанову, в якій зазначив таке.

Відповідно до частини третьої статті 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» зареєстроване обтяження зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження, за винятком таких випадків, коли обтяжувач надав згоду на відчуження рухомого майна боржником без збереження обтяження; відчуження належного боржнику на праві власності рухомого майна здійснюється в ході проведення господарської діяльності, предметом якої є систематичні операції з купівлі-продажу або інші способи відчуження цього виду рухомого майна.

Отже, встановивши, що у день посвідчення договору застави транспортного засобу приватний нотаріус внесла до Державного реєстру обтяжень рухомого майна відомості про обтяження автомобіля, а також, що подальше його відчуження здійснювалося під час дії обтяження, за відсутності згоди обтяжувача, суди дійшли обґрунтованого висновку, що позивач як заставодержатель має право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави відповідно до статей 25, 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Верховний Суд зазначив, що неврахування судами при вирішенні спору того, що заявник набув право власності на автомобіль за відплатним правочином від попереднього власника, не знав і не міг знати про те, що автомобіль перебуває під заставою, є необґрунтованими, оскільки застава зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження, незалежно від оплатності правочину, на підставі якого набуте майно, крім випадків, визначених частиною третьою статті 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Постановою Верховного Суду від 05 лютого 2020 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 13 червня 2016 року та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 03 квітня 2018 року залишено без змін.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 569/11433/15-ц

 

2. Наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення

 

12 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю

«Каунт-Про» (далі – ТОВ «Каунт-Про») до ОСОБА_1, ОСОБА_2, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу, третя особа – Міністерство закордонних справ України, про визнання договору недійсним.

Суди встановили, що на час розгляду справи у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна міститься запис про речове право ОСОБА_2 на користування (найм (оренду)) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами, а саме будинком загальною площею 848,60 кв. м, згідно з договором оренди будинку зі строком дії на 30 років.

Підставою для такої реєстрації був договір оренди будинку від 05 січня 2003 року, укладений між відповідачами, за яким ОСОБА_1 передав в оренду ОСОБА_2 будинок на строк 30 років.

Договір оренди житлового будинку від 05 січня 2003 року, який укладено між відповідачами, не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а свідчив про умисел сторін цього правочину приховати справжні наміри, а саме: здійснити за ОСОБА_2 державну реєстрацію речового права орендного користування строком на 30 років житловим будинком, що був предметом іпотеки за кредитним договором від 20 серпня 2008 року, укладеним між АКБ «Форум» та ОСОБА_1, і об’єктом стягнення у справі № 757/7912/15-ц, в якій відкрито провадження за позовом ПАТ «Банк Форум», і на даний час належить позивачу.

Постановою апеляційного суду залишено без змін рішення районного суду, яким позов задоволено частково. Визнано недійсним договір оренди житлового будинку, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про реєстрацію права користування (найму (оренди)) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами, а саме будинком, загальною площею 848,60 кв. м, строком дії 30 (тридцять) років на підставі договору оренди будинку. Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна запис, внесений на підставі рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про речове право ОСОБА_2 на користування (найм (оренду)) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами, а саме будинком загальною площею 848,60 кв. м, строком дії 30 (тридцять) років на підставі договору оренди будинку. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Касаційний цивільний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Статтями 150, 158 ЖК УРСР передбачено, що об’єктом оренди можуть бути будинки, які перебувають у приватній власності.

Станом на 05 січня 2003 року законодавство не передбачало передачі в орендне користування (найм) недобудованого житлового об’єкта, оскільки таке суперечило б визначеному статтями 256, 262 ЦК УРСР, статтям 150, 158 ЖК УРСР предмету договору оренди (найму) житлового будинку.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що відповідно до статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Суди попередніх інстанцій обґрунтовано розглянули позов про недійсність договору оренди незважаючи на те, що ця угода припинена за домовленістю сторін.

Постановою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 червня 2019 року залишено без змін.

 

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17

та постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 757/24352/17-ц

 

3. Відсутність нотаріально посвідченої згоди одного зі співвласників на розпорядження спільним нерухомим майном є підставою для визнання правочину недійсним

 

05 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» (далі – ПАТ «Універсал Банк»), третя особа – приватний нотаріус Нор Н. М., про визнання договору іпотеки недійсним.

Суди встановили, що на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором відповідач уклав з банком договір іпотеки квартири, яка є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Оскільки позивачка не надавала згоди на укладення договору іпотеки, цей договір є недійсним.

Рішенням районного суду позов задоволено.

Постановою апеляційного суду доповнено резолютивну частину рішення про накладення арешту на спірну квартиру.

Верховний Суд погодився із таким висновком судів, зазначивши, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому

зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір із підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору з добросовісністю ні того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Оскільки позивач не знала про укладення договору іпотеки та додаткових договорів до нього і про те, що підписи на заявах-згодах на укладення договору іпотеки та додаткових угод до нього були підроблені, суд дійшов правильного висновку про визнання недійсним договору іпотеки, а також укладених договорів про внесення змін та доповнень до договору іпотеки як таких, що не відповідають вимогам статей 203, 215 ЦК України.

Постановою Верховного Суду від 05 лютого 2020 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 10 травня 2018 року у незміненій частині та постанову Львівського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року залишено без змін.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17

та постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 461/3675/17

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Це також цікаво