Огляд судової практики Верховного Суду щодо вирішення спорів, що виникають з договорів поруки

1. Чи можуть бути самостійним предметом позову вимоги про визнання відсутнім права кредитора вимагати від боржника сплати боргу за кредитним договором, який погашено поручителем, та про визнання права поручителя вимагати від боржника повернення коштів, сплачених поручителем за кредитним договором?

 

Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно з положеннями статті 16 ЦК України, які кореспондуються з положеннями статті 20 ГК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільного права є визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України), що також відповідає положенням частини другої статті 20 ГК України про захист прав та законних інтересів суб’єктів господарювання шляхом визнання наявності або відсутності прав. Тобто спір по суті повинен вирішуватися ухваленням судом рішення про визнання чи відсутність права.

У пункті 1 частини другої статті 11 ЦК України закріплено, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, зокрема, договори та інші правочини.

За змістом частини першої статті 546 та статті 547 ЦК України порука є одним із видів забезпечення зобов’язання, стосовно якого передбачено обов’язкове дотримання письмової форми.

Частинами першою та другою статті 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або в повному обсязі. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша та друга статті 554 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Оскільки порука є договірним зобов’язанням, стосовно якого передбачено обов’язкове дотримання письмової форми (частина перша статті 547 ЦК України), моментом укладення такого договору є досягнення згоди з усіх істотних умов, унаслідок чого у сторін виникають взаємні права та обов’язки.

Отже, вимоги про визнання відсутнім права в одного відповідача (кредитора) вимагати від другого відповідача (боржника) сплати боргу за кредитними договорами, які погашено позивачем (поручителем), та про визнання права поручителя вимагати від боржника повернення коштів, сплачених поручителем за кредитними договорами, не є вимогами про встановлення юридичних фактів, однак такі доводи можуть розглядатися господарськими судами лише за існування та під час розгляду між сторонами спору про право.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2018 у справі № 910/14144/17, провадження № 12-88гс18

та постановах КГС ВС:

від 11.09.2018 у справі № 910/20954/17

від 06.11.2018 у справі № 910/18702/17

 

2. Який порядок і строк пред’явлення вимоги кредитором до поручителя?

 

Згідно з частиною першою статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

За положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України в редакції, чинній до 03.07.2018, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Пред’явленням вимоги до поручителя є як направлення, так і вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору).

Якщо основним договором не визначено інших умов виконання основного зобов’язання, то строк пред’явлення кредитором вимоги до поручителя має обчислюватися з моменту настання строку виконання зобов’язання у повному обсязі. При цьому сама лише умова договору поруки про дію поруки до повного виконання позичальником та/або поручителем своїх зобов’язань за договором не може розглядатися судом як установлення строку дії поруки; термін має визначатися календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (наприклад, після закінчення певного строку, починаючи від дати виконання зобов’язання за кредитним договором).

За частиною другою статті 1054 та частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Отже, якщо кредитним договором не визначено інших умов виконання основного зобов’язання, то в разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання в повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково.

Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов’язання поруки. Тож і право кредитора, і обов’язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

Зважаючи на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію названого виду забезпечення виконання зобов’язань, вжите в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення “пред’явлення вимоги” до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.

Наведене положення при цьому не виключає можливості пред’явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і тоді кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання.

Зі змісту другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України випливає, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором має бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, визначеного частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Отже, закінчення строку, передбаченого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 06.03.2018 у справі № 910/1408/15-г

від 22.03.2018 у справі № 910/2774/17

від 18.04.2018 у справі № 910/6980/17

від 26.06.2018 у справі № 905/2475/15

 

3. Чи покладається на кредитора обов’язок передати поручителю саме оригінали кредитного договору та інших документів, які засвідчують обов’язок боржника виконати свої зобов’язання перед поручителем, відповідно до частини другої статті 556 ЦК України?

 

Порука як спосіб забезпечення зобов’язань врегульована нормами параграфу 3 глави 49 ЦК України.

Частиною першою статті 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

За змістом частин першої та другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

До поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (частина друга статті 556 ЦК України.

Одночасно приписи частини першої згаданої статті вказують на те, що після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Аналогічні положення викладено і у частині другій статті 20 ГК України, відповідно до якої кожний суб’єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Частина перша статті 16 ЦК України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У розумінні зазначених приписів суб’єктивне право на захист ― це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Водночас відповідно до положень частин першої та другої статті 14 ЦК України цивільні обов’язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї.

Отже, з наведених правових норм чинного законодавства не вбачається зобов’язання кредитора передати поручителю саме оригінали кредитного договору та інших документів, які засвідчують обов’язок боржника виконати свої зобов’язання перед поручителем.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 14.02.2018 у справі № 910/14022/17

від 22.02.2018 у справі № 910/14107/17

від 27.02.2018 у справі № 910/14109/17

від 01.03.2018 у справі № 910/14023/17

від 04.04.2018 у справі № 910/14024/17

від 11.04.2018 у справі № 910/15439/17

від 20.06.2018 у справі № 910/16526/17

від 27.06.2018 у справі № 910/14419/17

від 19.02.2019 у справі № 910/7059/18

від 27.02.2019 у справі № 910/7054/18

 

4. Чи підлягають задоволенню в судовому порядку грошові вимоги кредитора до поручителя про виконання ним солідарно з боржником зобов’язання за кредитним договором, заявлені поза межами шестимісячного строку, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України?

 

Частиною першою статті 598 ЦК України унормовано, що зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 559 ЦК України в редакції, чинній до 03.07.2018, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Положення, зазначені в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України, дають підстави для висновку, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором має бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, визначеного частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Тобто можна виокремити три моменти, з яких починається відлік встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку, а саме:

  1. з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами);

  2. з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, визначеного частиною другою статті 1050 ЦК України;

  3. з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

У разі заявлення кредитором вимог до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за кредитним договором поза межами шестимісячного строку, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України, тобто після припинення поруки, такі вимоги задоволенню не підлягають.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 01.03.2018 у справі № 910/7109/17

від 06.03.2018 у справі № 910/1408/15-г

від 03.04.2018 у справі № 914/1353/16

від 26.02.2019 у справі № 926/2154/16

 

5. Чи виникає солідарна відповідальність між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов’язання?

 

Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору як угоди (правочину) становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За своєю юридичною природою порука є договірним зобов’язанням, адже виникає на підставі договору.

Згідно з частиною першою статті 541 ЦК України солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання.

Статтею 554 ЦК України в редакції, чинній до 03.07.2018, унормовано, що в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Правовий аналіз наведених норм дає підстави стверджувати, що в разі укладення кількох договорів поруки, які забезпечують виконання одного зобов’язання, виникає кілька самостійних зобов’язань, сторони яких (поручителі) перебувають у правовідносинах з одним боржником, проте не пов’язані правовідносинами між собою. У такому разі кожен поручитель відповідає перед кредитором боржника в обсязі, визначеному умовами договору поруки, стороною якого він є. Порука кількох осіб може визначатися як спільна в разі укладення договору поруки кількома поручителями та встановлення умовами договору волевиявлення цих осіб щодо спільного забезпечення зобов’язання. Лише в такому випадку поручителі відповідають перед кредитором солідарно з боржником та солідарно між собою (спільна порука).

Норми закону, якими врегульовано поруку, не встановлюють положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. У разі укладення між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов’язання у них не виникає солідарної відповідальності між собою.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 24.01.2018 у справі № 907/425/16

від 26.06.2018 у справі № 905/2475/15

 

6. Чи потрібно вчиняти поручителю якісь дії для переходу до нього прав кредитора у зобов’язанні після виконання ним обов’язку боржника відповідно до положень частини першої статті 556 ЦК України?

 

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України в редакції, чинній до 23.03.2017, зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частина друга статті 509 ЦК України), зокрема, з договорів та інших правовідносин (пункт 1 частини другої статті 11 Кодексу).

Частиною першою статті 14 ЦК України передбачено, що цивільні обов’язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Статтею 627 ЦК України унормовано, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі (частини перша та друга статті 553 ЦК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

За змістом частин першої та другої статті 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, а кредитор після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника. Такий висновок узгоджується із загальними підставами заміни кредитора у зобов’язанні внаслідок виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем), викладеними, зокрема, в пункті 3 частини першої статті 512 ЦК України.

Отже, перехід до поручителя прав кредитора у зобов’язанні після виконання ним обов’язку боржника відбувається на підставі прямої вказівки закону, жодних інших дій для переходу такого права вчиняти не потрібно.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 08.08.2018 у справі № 910/21214/17

від 02.10.2018 у справі № 910/19394/17

від 07.11.2018 у справі № 910/1772/18

 

7. Чи є відсутність згоди боржника на укладення договору поруки порушенням умов дійсності такого договору і підставою для визнання його недійсним?

 

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з положеннями частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої зазначеної статті).

У статті 215 ЦК України законодавцем визначено, що недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою ― третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою недійсності правочину. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання договорів недійсними, суди повинні встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання їх недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону, моральним засадам суспільства, правоздатність сторін договору, в чому конкретно полягає неправомірність та інші обставини, що є істотними для правильного вирішення спору.

Зміст правочину становлять права та обов’язки, про набуття, зміну та припинення яких домовилися учасники правочину, а також особи, визначені сторонами учасниками такого правочину.

Частиною першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша та друга статті 554 ЦК України).

Зміст наведених положень законодавства вказує, що договір поруки укладається кредитором і поручителем за зобов’язанням, яке забезпечується порукою останнього. Що ж до боржника, то він стороною договору поруки не виступає, а є учасником у зобов’язанні, забезпеченому порукою.

Обов’язок кредитора або поручителя за договором поруки одержувати згоду боржника на укладення такого договору законодавством України не встановлений та не випливає із загального змісту правовідносин поруки, якщо тільки сторони не передбачили в самому договорі обов’язкової згоди боржника. Відповідно, відсутність зазначеної згоди не порушує умов дійсності договору поруки, оскільки не є його істотною умовою та не вважається підставою для визнання його недійсним.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 08.08.2018 у справі № 910/174/17

від 03.10.2018 у справі № 910/972/18

 

8. Наявність яких умов вимагає закон для визнання зобов’язання таким, що вчинене фіктивно? Чи підлягає визнанню недійсним договір поруки як фіктивний правочин у разі недоведеності наміру створити реальне настання правових наслідків на момент його вчинення або дій сторін договору з обопільним умислом їх не створювати?

 

У вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину. Зокрема, суд має не лише встановити наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, а й з’ясувати, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення сталося.

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено жодних дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. Розглядаючи відповідні справи, суд повинен враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то такий правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Отже, для визнання зобов’язання фіктивно вчиненим закон вимагає наявності таких умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором. Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов’язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Слід зазначити, що недоведеність належними та допустимими доказами відсутності наміру сторін договору створювати правові наслідки на момент його вчинення або обопільного умислу не створювати таких наслідків свідчить про відсутність передбачених законом підстав для визнання недійсним договору поруки як фіктивного правочину.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 01.11.2018 у справі № 910/18436/16.

 

9. Чи підлягає визнанню недійсним договір поруки, укладений на забезпечення виконання зобов’язання, що вже було порушене на момент його укладення?

 

Пунктом 3 частини першої статті 3 ЦК України закріплено, що свобода договору є загальною засадою цивільного законодавства.

У частинах третій та п’ятій статті 203 ЦК України визначено, що для чинності правочину волевиявлення його учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Зазначені вимоги кореспондуються з положеннями частини четвертої статті 179 ГК України.

Із нормативно-правового змісту положень частини першої статті 553 та частин першої – другої статті 554 ЦК України випливає, що суть поруки полягає у покладенні на поручителя солідарної відповідальності поряд з боржником за виконання ним зобов’язання, що надає кредитору додаткові гарантії виконання такого зобов’язання на його користь. Для укладення договору поруки необхідною умовою є наявність у боржника обов’язку, який він має виконати перед кредитором, тобто дійсність зобов’язання, щодо виконання якого надається порука.

Системний аналіз наведених положень чинного законодавства вказує на відсутність обмеження у наданні поруки фактом наявності або відсутності порушення зобов’язання, щодо якого надається порука. Окрім того, бувши обізнаним в момент укладення договору поруки про порушення боржником зобов’язання, щодо якого надається порука, поручитель повинен усвідомлювати наявність факту порушення.

Отже, будь-яких обмежень у часі щодо моменту укладення договорів поруки як форми забезпечення зобов’язання чинним законодавством прямо чи опосередковано не передбачено. А укладення договору на забезпечення виконання боржником зобов’язання, що вже було порушено на момент укладення, не є підставою для визнання недійсним такого договору.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 04.12.2018 у справі № 910/1446/18.

 

10. Чи є достатньою підставою для дострокового розірвання договору поруки той факт, що кредитор не передав поручителю, який виконав зобов’язання за кредитним договором, копій документів, що підтверджують обов’язок боржника, відповідно до статті 556 ЦК України?

 

Загальний порядок укладення, зміни і розірвання цивільно-правових договорів урегульовано главою 53 ЦК України. Порядок укладення, зміни і розірвання господарських договорів визначено главою 20 ГК України.

Частинами першою ― четвертою статті 188 ГК України унормовано, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (частина друга статті 651 ЦК України).

Оцінка порушення як істотного повинна здійснюватися відповідно до критеріїв, установлених зазначеними нормами законодавства. Вирішуючи питання про істотність порушення стороною договору, суд має з’ясувати наявність не лише істотного порушення договору, а й шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, та її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Вирішальне значення для застосування положення закону має співвідношення шкоди з тим, що сторона могла очікувати від виконання договору.

Частиною першою статті 556 ЦК України встановлено, що після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника.

У разі звернення поручителя з позовними вимогами про розірвання договору поруки у зв’язку з істотним порушення його умов з боку кредитора суду потрібно встановити обставини, які б підтверджували істотність порушення, внаслідок якого позивач (поручитель) зазнав значних збитків і втратив зацікавленість у подальшому виконанні договору. При цьому сам факт непередачі документів, які підтверджують обов’язок боржника (наприклад, копій кредитних договорів), не є підставою для розірвання договору поруки, поки не буде доведено істотності порушення умов договору.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 08.08.2018 у справі № 910/21214/17

від 14.08.2018 у справі № 910/23369/17

від 24.10.2018 у справі № 910/20596/17

від 10.10.2018 у справі № 910/21862/17

від 11.10.2018 у справі № 910/20206/17

від 07.11.2018 у справі № 910/1772/18

 

11. Чи призводить до припинення поруки будь-яка зміна умов забезпеченого зобов’язання без згоди поручителя? Які зміни основного зобов’язання можуть спричинити збільшення відповідальності поручителя? Чи припиняється порука у разі, якщо внаслідок зміни забезпеченого зобов’язання обсяг відповідальності поручителя зменшився чи залишився незмінним?

 

Положеннями частини першої статті 509 ЦК України визначено, що зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог ― відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України).

У частині першій статті 525 ЦК України законодавцем унормовано, що одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

З метою захисту законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб при укладанні договорів, насамперед інтересів кредитора, у главі 49 ЦК України визначено види забезпечення виконання зобов’язання. Одним із видів забезпечення виконання зобов’язань за змістом частини першої статті 546 та частини першої статті 547 ЦК України є укладання договору поруки, стосовно якого передбачено обов’язкове дотримання письмової форми.

Згідно зі статтями 553 та 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Порука, яка за своєю природою є зобов’язанням, припиняється на загальних підставах, передбачених у главі 50 ЦК України. Водночас у статті 559 ЦК України визначено спеціальні (додаткові) підстави її припинення.

Однією з підстав припинення поруки, встановлених частиною першою статті 559 ЦК України у редакції, чинній до 03.07.2018, є припинення забезпеченого нею зобов’язання, а також зміна зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок якої збільшується обсяг його відповідальності.

З аналізу частини першої статті 559 ЦК України вбачається, що не будь-яка зміна умов забезпеченого зобов’язання без згоди поручителя призводить до припинення поруки, а лише така, що спричинила збільшення обсягу відповідальності поручителя. Якщо ж внаслідок зміни забезпеченого зобов’язання обсяг відповідальності поручителя зменшився чи залишився незмінним, підстав для припинення поруки відповідно до наведеної правової норми немає.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 19.06.2018 у справі № 910/7389/17

від 04.09.2018 у справі № 910/23452/17

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Це також цікаво