Огляд судової практики Верховного Суду щодо визначення юрисдикції спорів щодо забезпечення виконання зобов’язань

1. Чи має значення для визначення юрисдикції господарського суду суб’єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, якщо сторонами основного зобов’язання є юридичні особи та (або) фізичні особи ― підприємці?

 

15.12.2017 набрав чинності Закон України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким чинні ГПК України та ЦПК України викладено у новій редакції.

Частиною першою статті 19 ЦПК України у редакції названого Закону передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи ― підприємці.

З аналізу наведеного пункту вбачається, що до юрисдикції господарських судів віднесено такі справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи ― підприємці.

За змістом частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов’язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.

Відповідно до положень статей 553, 554, 626 ЦК України за договором поруки, який є двостороннім правочином, що укладається з метою врегулювання відносин між кредитором та поручителем, поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Тобто договір поруки укладається кредитором і поручителем для забезпечення виконання боржником основного зобов’язання.

Згідно з приписами частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи ― підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі ― позивачами і відповідачами ― можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто і фізичні особи, які не є підприємцями, а випадки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, чітко визначені статтею 20 ГПК України.

Отже, враховуючи викладене, з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII до юрисдикції господарських судів належать справи щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, якщо сторонами цього основного зобов’язання є юридичні особи та (або) фізичні особи ― підприємці. У цьому випадку суб’єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду:

від 02.10.2018 у справі № 910/1733/18, провадження № 12-170гс18

від 19.03.2019 у справі № 904/2526/18, провадження № 12-272гс18

від 19.03.2019 у справі № 904/2529/18, провадження № 12-257гс18

від 19.03.2019 у справі № 904/2538/18, провадження № 12-263гс18

від 19.03.2019 у справі № 904/2530/18, провадження № 12-253гс18

 

2. У порядку якого виду судочинства (господарського чи адміністративного) має вирішуватися спір про стягнення з гаранта як з особи, відповідальної за сплату митних платежів до державного бюджету, коштів за фінансовими гарантіями, узятими ним перед митним органом?

 

Статтею 546 МК України визначено, що митниця є митним органом, який у зоні своєї діяльності забезпечує виконання завдань, покладених на органи доходів і зборів. До таких завдань належить, зокрема, забезпечення справляння митних платежів, контроль правильності обчислення, своєчасності та повноти їх сплати, застосування заходів щодо їх примусового стягнення у межах повноважень, визначених цим Кодексом, Податковим кодексом України та іншими актами законодавства України, організація застосування гарантій забезпечення сплати митних платежів, взаємодія з банківськими установами та незалежними фінансовими посередниками, що надають такі гарантії (пункт 6 частини другої статті 544 МК України).

Митниця Державної фіскальної служби України за організаційно-правовою формою є органом державної влади.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 306 МК України фінансова гарантія ― це спосіб забезпечення сплати митних платежів.

Взаємовідносини між центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, та гарантами регулюються на підставі укладених угод. Фінансова гарантія видається гарантом і надається органам доходів і зборів особою, відповідальною за сплату митних платежів, або будь-якою іншою особою на користь особи, відповідальної за сплату митних платежів, якщо інше не передбачено цим Кодексом. У разі невиконання особою зобов’язання зі сплати митних платежів, забезпеченого фінансовою гарантією, наданою у вигляді документа, орган доходів і зборів із залученням представників гаранта, що видав таку гарантію, з’ясовує обставини невиконання зобов’язання, після чого направляє цьому гарантові вимогу щодо сплати належної суми митних платежів. До вимоги додаються завірені органом доходів і зборів копії документів, що підтверджують невиконання зобов’язання. Процедура направлення вимоги та перелік обов’язкових документів, що до неї додаються, визначаються в угоді, передбаченій частиною третьою статті 314 цього Кодексу (частини друга, третя, п’ята статті 307 МК України).

Частиною першою статті 309 МК України встановлено, що забезпечення сплати митних платежів фінансовою гарантією здійснюється у таких формах: 1) надання фінансової гарантії, виданої гарантом (гарантія, що надається у вигляді документа); 2) внесення коштів на відповідний рахунок або в касу органу доходів і зборів (грошова застава).

Згідно із частинами першою та другою статті 312 МК України у разі невиконання зобов’язання, забезпеченого фінансовою гарантією, наданою у вигляді документа, суми митних платежів, що підлягають сплаті, повинні бути перераховані гарантом на рахунок органу доходів і зборів упродовж трьох банківських днів з дня отримання гарантом вимоги органу доходів і зборів про таку сплату. Форма вимоги встановлюється в угоді, передбаченій частиною третьою статті 314 цього Кодексу. Отримані від гаранта кошти в рахунок погашення зобов’язань перераховуються органом доходів і зборів до державного бюджету впродовж одного робочого дня.

У частині третій статті 314 МК України унормовано, що взаємовідносини між центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, та гарантами регулюються на підставі укладених угод, у яких зазначається обов’язок гаранта безумовно сплатити суму митних платежів у разі невиконання відповідними особами зобов’язань перед органами доходів і зборів.

У разі несплати або неповної сплати митних платежів у встановлений строк такі платежі стягуються в порядку та строки, визначені Податковим кодексом України. Належні до сплати суми митних платежів стягуються з осіб, відповідальних за їх сплату (частини перша, друга статті 303 МК України).

Укладення сторонами спору угоди, на підставі якої відповідач видав гарантії у вигляді документа, не є способом забезпечення виконання зобов’язань у сфері приватного права, а вважається способом забезпечення сплати обов’язкових митних платежів до державного бюджету, який запроваджено законодавством України з питань державної митної справи з метою захисту митних інтересів України у процесі здійснення державної митної справи.

Отже, спір про стягнення митним органом з відповідача (гаранта) як особи, відповідальної за взятими фінансовими гарантіями щодо сплати митних платежів до державного бюджету, є публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 910/5478/17, провадження № 12-98гс18

 

3. У порядку якого виду судочинства (господарського чи цивільного) слід розглядати спори щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, зокрема договорів застави (іпотеки), якщо однією із сторін основного зобов’язання є фізична особа, яка не має статусу суб’єкта підприємницької діяльності?

 

Зі змісту положень частини першої статті 527, статей 546, 575 ЦК України та статей 1, 11 Закону України «Про іпотеку» вбачається, що за загальним правилом саме позичальник як боржник у зобов’язанні за кредитним договором має виконати свій обов’язок перед кредитодавцем. Втім, якщо таке зобов’язання майновий поручитель забезпечив іпотекою, він може виконати обов’язок боржника, однак у межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки правовідносини з боржником за основним зобов’язанням не припиняються, оскільки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов’язанням.

15.12.2017 набрав чинності Закон України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким чинні ГПК України та ЦПК України викладено у новій редакції.

Зазначений Закон чітко розмежував юрисдикцію судів за правилами цивільного та господарського судочинства щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, встановивши у пункті 1 частини першої статті 20 ГПК України, що критерієм розмежування юрисдикції у таких спорах є суб’єктний склад основного зобов’язання.

Так, згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи ― підприємці.

Натомість за правилами цивільного судочинства повинні розглядатися спори стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, якщо хоча б однією із сторін цього основного зобов’язання є фізична особа, яка, вступаючи у це зобов’язання, не діяла як фізична особа ― підприємець.

Отже, для визначення юрисдикції суду щодо розгляду відповідної справи суб’єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, значення не має. Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається, враховуючи суб’єктний склад сторін основного зобов’язання.

З огляду на викладене до юрисдикції господарського суду не належить спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов’язання, якщо хоча б однією із сторін основного зобов’язання є фізична особа, яка не є підприємцем.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 906/277/18, провадження № 12-300гс18

та постанові КГС ВС від 27.08.2019 у справі № 906/764/18

 

4. Чи має значення для визначення юрисдикції господарського суду суб’єктний склад сторін основного зобов’язання, на забезпечення виконання якого укладено спірний договір іпотеки, якщо однією із сторін основного зобов’язання є фізична особа, яка не має статусу суб’єкта підприємницької діяльності, а провадження у справі порушене до 15.12.2017, тобто до внесення відповідних змін до ГПК України?

 

У порядку якого виду судочинства слід розглядати спір у справі, розгляд якої ініційований за правилами господарського судочинства, якщо в процесі її розгляду у зв’язку із внесенням змін до законодавства вона стала такою, що не належить до юрисдикції господарського суду?

З дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», тобто з 15.12.2017, до юрисдикції господарських судів належать справи щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, якщо сторонами цього основного зобов’язання є юридичні особи та (або) фізичні особи ― підприємці. У цьому випадку суб’єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, не має значення для визначення юрисдикції суду щодо розгляду відповідної справи.

Положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017), не пов’язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, якщо сторонами цього основного зобов’язання є юридичні особи та (або) фізичні особи ― підприємці, з об’єднанням таких позовних вимог з вимогами до особи-боржника за основним зобов’язанням.

Водночас статтею 1 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) було визначено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (далі – підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) господарським судам були підвідомчі справи у спорах, що виникали при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникали при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не могли бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникали із публічно-правових відносин та були віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

Частина перша статті 21 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) передбачала, що сторонами в судовому процесі ― позивачами і відповідачами ― можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 названого Кодексу.

При цьому за частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) суди розглядали у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникали із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводився за правилами іншого судочинства.

До внесення відповідних змін до ГПК та ЦПК України розмежування спорів цивільної та господарської юрисдикції відбувалося на підставі суб’єктного складу сторін спору, якими в господарському процесі могли бути юридичні особи та фізичні особи ― підприємці, враховуючи, що фізичні особи, які не є суб’єктами підприємницької діяльності, могли звертатися до господарського суду тільки у випадках, передбачених законодавчими актами України.

Отже, наведені положення ГПК та ЦПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) не передбачали, що у разі звернення до суду з позовом стосовно виконання договору, укладеного для забезпечення виконання зобов’язання за іншим договором, визначальним критерієм розмежування цивільної та господарської юрисдикції є суб’єктний склад сторін саме основного зобов’язання, на забезпечення виконання якого такий договір укладено, а не склад сторін, між якими виник спір.

Підпунктом 11 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017) встановлено, що заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не порушено на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Унесення змін до процесуального законодавства щодо розмежування юрисдикції господарського та цивільного судів не може бути підставою для покладення на особу, яка звернулася до суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів, негативних наслідків визнання ініційованого такою особою спору таким, що належить до юрисдикції іншого суду, якщо на час звернення з позовом він підлягав вирішенню господарським судом відповідно до чинного господарського процесуального закону.

Отже, справа, розгляд якої ініційований за правилами господарського судочинства, має бути розглянута господарським судом і у разі, якщо в процесі її розгляду у зв’язку із внесенням змін до законодавства вона стала такою, що не належить до юрисдикції господарського суду, і відповідним законом не встановлено спеціального порядку передачі таких справ на цій підставі на розгляд суду іншої юрисдикції.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС від 26.11.2019 у справі № 914/1325/17

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Це також цікаво