Preloader

Огляд судової практики Верховного Суду у спорах, що виникають із сімейних правовідносин

1. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором

 

12 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

З 2001 до 2018 року сторони у справі перебували в зареєстрованому шлюбі.

Під час шлюбу відповідно до договору купівлі-продажу відповідачка придбала квартиру та легковий автомобіль.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивач не довів належними та допустимими доказами належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя, не підтвердив наявність грошових коштів на придбання спірної квартири та автомобіля. Згідно з показами свідків автомобіль було придбано за кошти матері відповідачки. Сам по собі факт придбання спірного майна у період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Однак колегія суддів Касаційного цивільного суду не погодилась із таким висновком судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної

власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Висновок судів попередніх інстанцій про те, що сам по собі факт придбання спірного майна у період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, є неправильним

і суперечить нормам матеріального права, що нівелює правовий режим спільного сумісного майна подружжя, закріплений законодавцем в ЦК України та в СК України.

Постановою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 10 грудня 2018 року та постанову Чернівецького Апеляційного суду від 05 березня 2019 року скасовано. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволено повністю. Визнано за позивачем право власності на 1/2 частину квартири та право власності на 1/2 частину легкового автомобіля. Визнано за відповідачем право власності на 1/2 частину квартири та право власності на 1/2 частину легкового автомобіля.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18)

від 12 лютого 2020 року у справі № 725/1776/18 (провадження № 61-7911св19)

 

2. Територіальна підсудність. У разі порушення провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і на тих самих підставах у судах договірних сторін суд, який порушив справу пізніше, припиняє провадження відповідно до міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України та які є частиною національного законодавства

 

27 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.

Суди встановили, що в 2011 році сторони у справі уклали шлюб, який було зареєстровано на території України. У період шлюбу в подружжя народилась дочка.

01 грудня 2017 року відповідач у справі подав позов до суду Відземського передмістя міста Риги Латвійської Республіки про розірвання шлюбу.

29 листопада 2017 року позивач за допомогою засобів поштового зв`язку надіслав до Сватівського районного суду Луганської області позовну заяву до відповідача про розірвання шлюбу, яка 04 грудня 2017 року зареєстрована у цьому суді. Ухвалою районного суду від 05 грудня 2017 року відкрито провадження у справі.

Постановою апеляційного суду скасовано рішення районного суду, яким позов задоволено, провадження у справі припинено.

Колегія суддів Касаційного цивільного суду погодилась з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких наданаВерховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного

законодавства; якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Аналогічні норми містить стаття 10 ЦК України та частина третя статті 3 ЦПК України.

Відповідно до частини другої статті 1 Договору між Україною і Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах громадяни однієї договірної сторони мають право вільно звертатись до судів, прокуратури, установ нотаріату та до інших установ другої договірної сторони, до компетенції яких належать цивільні (в тому числі трудові, житлові), сімейні та кримінальні справи, можуть виступати в них, порушувати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, як і власні громадяни.

Якщо цей Договір не встановлює іншого, суди кожної з договірних сторін компетентні розглядати цивільні, сімейні та трудові справи, якщо відповідач має на її території місце проживання. За позовами до юридичних осіб суди компетентні, якщо на території цієї договірної сторони знаходиться орган управління, представництво або філія юридичної особи (частина перша статті 20 Договору).

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що, порушуючи справу за позовом ОСОБА_2 проти ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, суд Відземського передмістя міста Риги Латвійської Республіки відповідно до статті 20 Договору перевірив наявність правових підстав для звернення ОСОБА_2 до цього суду з вказаним позовом та встановив компетентність такого суду розглядати справу.

Постановою Верховного Суду від 27 лютого 2020 року постанову Апеляційного суду Луганської області від 14 червня 2018 року залишено без змін.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2020 року у справі № 426/2278/17 (провадження № 61-37412св18)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Це також цікаво