Огляд судової практики Верховного Суду у спорах, що виникають із земельних правовідносин

1. Закон не встановлює заборони на визначення емфітевтичного права на майбутнє, а договір емфітевзису повинен відповідати загальним положенням про договір, передбаченим статтями 407 – 412 ЦК України та статтею 102-1 Земельного кодексу України

 

26 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом фермерського господарства «Степ» до іноземного підприємства «Агро-Вільд Україна» (далі – ІП «Агро-Вільд Україна»), ОСОБА_1 про визнання недійсним договору емфітевзису, визнання укладеною додаткової угоди.

Суди встановили, що між ОСОБА_2 та ФГ «Степ» укладено договір оренди земельної ділянки та додаткову угоду до нього, а між ОСОБА_2 та ІП «Агро-Вільд Україна» – договір встановлення емфітевзису цією земельною ділянкою з 01 січня 2018 року до 01 січня 2025 року. 22 вересня 2017 року право власності на земельну ділянку зареєстроване за ОСОБА_1, яка є спадкоємцем після смерті ОСОБА_2 .

Запис про зареєстроване за ІП «Агро-Вільд Україна» речове право порушує права ФГ «Степ» як орендаря земельної ділянки, укладений договір емфітевзису суперечить договору оренди земельної ділянки та позбавляє позивача права на укладення договору оренди землі на новий строк, у зв`язку із чим, позивач просив суд позов задовольнити.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові та задовольняючи позов, апеляційний суд вважав, що передання права користування спірною земельною ділянкою іншій особі під час дії договору оренди земельної ділянки є порушенням закону.

Колегія суддів Верховного Суду не погодилася з такими висновками апеляційного суду, зазначивши, що переважне право орендаря буде порушене, зокрема, у разі укладення договору оренди з новим орендарем при дотриманні процедури повідомлення попереднім орендарем про намір реалізувати своє переважне право.

Оскільки ФГ «Степ» не дотримало встановленої статтею 33 Закону України «Про оренду землі» процедури поновлення договору оренди земельної ділянки, а відповідно в результаті укладення договору емфітевзису права ФГ «Степ» не порушено.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що закон не встановлює заборони на визначення емфітевтичного права на майбутнє, а договір емфітевзису повинен відповідати загальним положенням про договір, передбаченим статтями 407 – 412 ЦК України та статтею 102-1 Земельного кодексу України.

Постановою Верховного Суду від 26 лютого 2020 року постанову Апеляційного суду Черкаської області від 22 серпня 2018 року скасовано, рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 25 травня 2018 року залишено в силі.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 693/26/18 (провадження № 61-44949св18)

 

2. Власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні своєю власністю, зокрема земельною ділянкою, шляхом відновлення її до попереднього стану

 

24 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – Турківська міська рада, про усунення перешкод у користуванні заїздом до будинку та забезпечення доступу до земельної ділянки для будівництва господарських споруд.

Суди встановили, що судовим рішенням позивача визнано власником житлового будинку, який розташований на земельній ділянці площею 682,00 кв. м. Суміжним землекористувачем, власником сусідньої садиби є ОСОБА_2. Між будинковолодіннями позивача і ОСОБА_2 передбачений та існує заїзд шириною 3 м.

Позивач раніше вже звертався з позовними вимогами до власника сусіднього будинковолодіння про усунення перешкод у користуванні заїздом до житлового будинку і забезпечення доступу до ділянки для будівництва господарської споруди шляхом знесення самовільно збудованої загорожі, захисту права власності, які суди неодноразово розглядали. Рішенням суду в справі №445/710/2013-ц встановлено, що відповідач не вчиняв нових дій зі зміни розміру заїзду шляхом самовільного встановлення огорожі, а також не чинив перешкод позивачу у будівництві господарської будівлі на його земельній ділянці, які б давали підстави для нового звернення з позовом до суду про усунення перешкод, тобто конфігурація заїзду не змінилася.

Постановою апеляційного суду рішення районного суду, яким у задоволенні позову відмовлено, залишено без змін.

За результатами розгляду Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду прийняв постанову, в якій зазначив таке.

У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов) (стаття 391 ЦК України).

Частинами другою, третьою статті 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Ураховуючи викладене, Касаційний цивільний суд погодився з позицією судів попередніх інстанцій про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами порушення його прав як власника чи користувача земельної ділянки, оскільки не надав документів на підтвердження права власності чи права користування земельною ділянкою, а також, що внаслідок розташування ОСОБА_2 на земельній ділянці загорожі позивачу як власнику нерухомого майна створюються перешкоди у користуванні нею.

Постановою Верховного Суду від 24 лютого 2020 року рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 05 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 листопада 2017 року залишено без змін.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2020 року у справі № 458/1046/15 (провадження № 61-976св18)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Це також цікаво