Огляд судової практики Верховного Суду у вирішенні спорів, що виникають з договорів гарантії

1. Чи є належними способами захисту цивільних прав позовні вимоги про визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, та про повернення зазначеної банківської гарантії?

 

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 ГК України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого немайнового або майнового права та інтересу. Зокрема, згідно з пунктами 3, 5, 7 частини другої статті 16 ЦК України такими способами є припинення дії, яка порушує право, примусове виконання обов’язку в натурі, припинення правовідношення. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Частиною другою статті 20 ГК України одними із способів захисту прав суб’єктів господарювання передбачено визнання наявності або відсутності прав та установлення, зміну чи припинення господарських правовідносин. Водночас такі вимоги будуть належними способами захисту цивільних прав, якщо вони самостійно будуть призводити до поновлення порушених прав. У разі якщо такі вимоги пов’язані з іншим способом захисту цивільних прав, зокрема вимогою про стягнення коштів за зобов’язаннями, вони не можуть самостійно розглядатися в окремій справі та підлягають розгляду разом з вимогами, що забезпечують дійсне поновлення прав позивача.

Позивачем заявлено дві позовні вимоги: про визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, та про повернення зазначеної банківської гарантії як способу забезпечення зобов’язань позивача за договором постачання.

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Відповідно до положень статей 546, 560, 563, 569 ЦК України банківська гарантія як один із способів забезпечення зобов’язання боржника перед кредитором є одностороннім правочином, за яким банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником та має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом та боржником.

Тож припинення зобов’язання за гарантією стосується також прав боржника (принципала), оскільки в такому випадку він звільняється від відповідальності за регресними вимогами, з якими гарант може звернутися до нього у випадку стягнення грошової суми за виданою гарантією.

Обрання позивачем такого способу захисту своїх прав та інтересів як визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, фактично є вимогою про визнання припиненим одностороннього правочину (гарантії), а отже, не суперечить наведеним положенням законодавства.

Водночас неналежним способом захисту цивільних прав є вимога позивача про повернення банківської гарантії як документа, який був доданий ним до тендерної документації під час оформлення договору та втратив свою чинність, оскільки правочин (гарантію) визнано таким, що не підлягає виконанню, і зазначена вимога не приводить до реального захисту порушених прав та інтересів позивача.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 21.03.2019 у справі № 910/5726/18

від 04.04.2019 у справі № 910/5723/18

 

2. Чи має право гарант відмовитися від задоволення вимоги кредитора про сплату коштів у разі ненадання йому документів, зазначених у гарантії?

 

Статтею 560 ЦК України визначено, що за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Гарантія діє протягом строку, на який вона видана (частина перша статті 561 ЦК України).

Згідно з частинами першою – четвертою статті 563 ЦК України у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред’являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією. Кредитор може пред’явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано.

Аналогічні положення закріплені і в статті 200 ГК України, і в підпунктах 20.1, 20.2 пункту 20 Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15.12.2004 № 639.

Відповідно до положень частин першої і другої статті 565 ЦК України гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.

Отже, у разі ненадання кредитором гаранту документів, передбачених гарантією, відмова в задоволенні його вимог про сплату коштів за гарантією є правомірною, оскільки таке право передбачено наведеними положеннями законодавства.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 10.05.2018 у справі № 904/4275/17

від 24.01.2018 у справі № 910/7128/17

від 02.03.2018 у справі № 910/8297/17

від 16.04.2018 у справі № 904/1339/17

від 18.10.2018 у справі № 910/21641/17

 

3. Чи підлягає задоволенню в судовому порядку вимога бенефіціара про стягнення з гаранта гарантійних сум, наданих на забезпечення тендерних пропозицій, у разі відхилення тендерної пропозиції через ненадання переможцем торгів документів, передбачених статтею 17 Закону України «Про публічні закупівлі»?

 

Статтею 560 ЦК України визначено, що за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Гарантія діє протягом строку, на який вона видана (частина перша статті 561 ЦК України).

Згідно з частинами першою – четвертою статті 563 ЦК України у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред’являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією. Кредитор може пред’явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано.

Ураховуючи приписи наведених статей Кодексу, обов’язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними в гарантії документами. За відсутності однієї із названих умов відповідальність гаранта не настає.

Аналогічні положення закріплені і в частині першій статті 200 ГК України.

Частиною першою статті 24 Закону України «Про публічні закупівлі» унормовано, що замовник має право зазначити в оголошенні про проведення процедури закупівлі та в тендерній документації вимоги щодо надання забезпечення тендерної пропозиції. У такому разі учасник під час подання тендерної пропозиції одночасно надає забезпечення тендерної пропозиції.

Норми частини третьої статті 32 зазначеного Закону надають право замовнику відхилити тендерну пропозицію учасника – переможця торгів, зокрема, у разі ненадання переможцем документів, що підтверджують відсутність підстав, передбачених статтею 17 цього Закону.

Отже, у разі встановлення судами наявності умов, за яких настає відповідальність гаранта, та невиконання ним у добровільному порядку своїх зобов’язань за банківськими гарантіями, наданими на забезпечення тендерних пропозицій, позовні вимоги про стягнення з гаранта гарантійних сум, наданих на забезпечення таких пропозицій, підлягають задоволенню.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 04.12.2018 у справі № 910/22706/17

 

4. Чи є підставою для відмови бенефіціару в отриманні гарантійної виплати той факт, що сторони погодили інший строк виконання зобов’язання, забезпеченого гарантією, прострочення за яким не відбулося?

 

Статтею 560 ЦК України передбачено, що за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Гарантія діє протягом строку, на який вона видана (частина перша статті 561 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії (частина перша статті 563 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов’язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов’язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов’язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.

У правовідносинах із забезпечення виконання зобов’язання банківською гарантією для висновку про те, чи має право бенефіціар отримати від гаранта грошову суму гарантії, має значення наявність у бенефіціара відповідного права на отримання суми банківської гарантії у разі прострочення принципалом виконання свого зобов’язання саме на час отримання суми банківської гарантії, тобто існування у кредитора (бенефіціара) права прийняти від гаранта виконання зобов’язання за гарантією.

Отже, якщо сторони змінили строк виконання зобов’язання, забезпеченого гарантією, зокрема підписали додаткову угоду про зміну строків поставки товару, і прострочення виконання не відбулося, бенефіціар не має підстав для отримання від гаранта гарантійної виплати.

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 16.04.2019 у справі № 910/6089/18

 

5. Чи має гарант право на зворотну вимогу (регрес) до принципала у разі відшкодування ним бенефіціару гарантійних коштів?

 

За приписами частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 200 ГК України визначено, що гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов’язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управленої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов’язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов’язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення ЦК України. Зобов’язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.

Гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов’язана сторона не має права висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов’язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень.

Згідно зі статтею 560 ЦК України за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії (частина перша статті 563 ЦК України).

За умовами частини першої статті 569 ЦК України гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

Отже, у разі доведеності підстав і обставин виплати гарантом кредитору (бенефіціару) коштів відповідно до укладеного договору про надання банківської гарантії на забезпечення виконання боржником (принципалом) зобов’язань перед бенефіціаром гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 05.06.2018 у справі № 910/9585/17

 

6. Чи залежить можливість стягнення з відповідача штрафних санкцій (пені та штрафу) за порушення строків поставки товару за договором від реалізації права позивача на звернення стягнення за банківською гарантією?

 

Відповідно до статті 546 ЦК України виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Частиною другою статті 20 ГК України визначено, що застосування штрафних санкцій є одним із способів захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання. Крім того, встановлено, що права та законні інтереси зазначених суб’єктів захищаються також іншими способами, передбаченими законом.

Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов’язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов’язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов’язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення ЦК України (частини перша та четверта статті 200 ГК України).

Згідно зі статтями 610–611 ЦК України невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання), є його порушенням, у разі скоєння якого настають правові наслідки, зокрема, сплата неустойки.

Статтею 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Як зазначено в частині першій статті 230 та частині шостій статті 231 ГК України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

У теорії цивільного права способи забезпечення виконання зобов’язань поділяються на акцесорні (додаткові) та неакцесорні.

За своєю природою акцесорний характер має неустойка, яка у всіх випадках є елементом забезпеченого зобов’язання. Тому недійсність основного зобов’язання завжди означає недійсність права на неустойку, що забезпечує його виконання.

До неакцесорних способів забезпечення виконання зобов’язань належить банківська гарантія, оскільки передбачене нею зобов’язання гаранта перед бенефіціаром не залежить від основного зобов’язання, на забезпечення виконання якого вона видана, навіть якщо в гарантії є посилання на це зобов’язання (стаття 370 ГК України).

Незважаючи на те, що загальною фактичною підставою виникнення права кредитора на отримання коштів як господарської санкції та за банківською гарантією є порушення боржником своїх зобов’язань, неустойка і банківська гарантія вважаються різними способами захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання, різними засобами забезпечення виконання господарських зобов’язань. Зазначені способи мають різну правову природу і не є взаємовиключними. Сплата коштів кредитору гарантом і сплата штрафних санкцій боржником не належать до одного виду відповідальності.

Отже, можливість стягнення з відповідача пені та штрафу за порушення строків поставки товару за договором не залежить від реалізації позивачем свого права на звернення стягнення за банківською гарантією.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 21.12.2018 у справі № 908/7/18

 

7. Чи підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення з банку-гаранта коштів за банківською гарантією поза межами ліквідаційної процедури банку?

 

Процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку і питання запровадження та здійснення тимчасової адміністрації регулюються нормами Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” (далі – Закон), який є спеціальним щодо інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 2 цього Закону неплатоспроможний банк ― банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом України “Про банки і банківську діяльність”.

Частиною першою статті 3 Закону визначено, що установою, яка виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом, є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі ― Фонд).

Як зазначено у частині першій статті 34 Закону, Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Тимчасова адміністрація ― це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому Законом (пункт 16 частини першої статті 2 Закону).

Згідно з частиною першою статті 36 Закону з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

У пунктах 1, 2 частини п’ятої зазначеної статті Закону визначено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення майна (у тому числі коштів) банку, накладення арешту та звернення стягнення на майно (у тому числі кошти) банку (виконавче провадження щодо банку зупиняється, у тому числі знімаються арешти, накладені на майно (у тому числі на кошти) банку, а також скасовуються інші вжиті заходи примусового забезпечення виконання рішення щодо банку).

За змістом норм частини першої статті 560 ЦК України, статті 200 ГК України та підпункту 9 пункту 3 Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15.12.2004 № 639, гарантія ― це спосіб забезпечення виконання зобов’язань, відповідно до якого банк-гарант бере на себе грошове зобов’язання перед бенефіціаром, оформлене в письмовій формі або у формі повідомлення, сплатити кошти за принципала в разі невиконання ним свого зобов’язання в повному обсязі.

Отже, з часу запровадження тимчасової адміністрації не можуть бути задоволені вимоги позивача про стягнення з банку-гаранта коштів за банківською гарантією поза межами ліквідаційної процедури банку, оскільки на такий банк поширюються обмеження, встановлені Законом.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 08.05.2018 у справі № 910/4726/17

від 02.03.2018 у справі № 910/8297/17

 

8. Чи може бенефіціар бути учасником справи (позивачем) про визнання правочину з надання гарантії недійсним, якщо він не є стороною договору?

 

При вирішенні спору про визнання недійсним правочину підлягають застосуванню загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину. Зокрема, суд має не лише встановити наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, а й з’ясувати, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення сталося.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Згідно з частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до частин першої та другої статті 200 ГК України гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов’язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов’язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов’язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобов’язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.

Статтею 560 ЦК України визначено, що за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

Зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання (стаття 562 ЦК України).

У відносинах за гарантією беруть участь три суб’єкти ― гарант, бенефіціар та принципал. Забезпечувальна функція гарантії полягає у тому, що вона (гарантія) забезпечує належне виконання принципалом його обов’язку перед бенефіціаром. Отже, правочин з надання гарантії стосується прав бенефіціара, а тому він може бути учасником судового процесу, зокрема позивачем.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 04.07.2019 у справі № 910/1586/18

від 05.12.2018 у справі № 910/2863/18

 

9. Чи підлягає визнанню недійсним пункт договору гарантії, яким передбачено набрання чинності гарантією з моменту розміщення принципалом грошового покриття на відповідних рахунках банку-гаранта у розмірі суми гарантії?

 

Положення статті 20 ГК України та частини другої статті 16 ЦК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Відповідно до частин першої та третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою ― третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов’язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Отже, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов’язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону або ж його сторонами (стороною) під час укладення було порушено господарську компетенцію.

За змістом статті 560 ЦК України гарантія ― це односторонній правочин, за яким банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Тобто гарантія створює зобов’язання тільки для гаранта.

Порядок, умови надання й отримання банками гарантій та їх виконання регулюються Положенням про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 15.12.2004 № 639, в редакції від 09.02.2017 (далі – Положення).

Пунктом 2 розділу I Положення визначено, що гарантія ― це спосіб забезпечення виконання зобов’язань, відповідно до якого банк-гарант приймає на себе грошове зобов’язання перед бенефіціаром (оформлене в письмовій формі або у формі повідомлення) сплатити кошти за принципала в разі невиконання останнім своїх зобов’язань у повному обсязі або їх частину в разі пред’явлення бенефіціаром вимоги та дотримання всіх вимог, передбачених умовами гарантії. Зобов’язання банку-гаранта перед бенефіціаром не залежить від основного зобов’язання принципала (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли посилання на таке зобов’язання безпосередньо міститься в тексті гарантії.

Згідно з пунктом 5 розділу I Положення банк-гарант може надавати такі види гарантій: платіжні гарантії, гарантії повернення авансового платежу, тендерні гарантії (гарантії забезпечення пропозиції), гарантії виконання, гарантії повернення позики тощо.

У пункті 5 глави 2 розділу II Положення встановлено, що гарантія вважається чинною з дати її видачі, якщо в ній не зазначено інше. Датою видачі гарантії вважається день надіслання бенефіціару або банку бенефіціара, або авізуючому банку, або банкам-кореспондентам повідомлення із зазначенням умов гарантії або дата, зазначена на поштовій квитанції, що свідчить про надіслання гарантії поштовим зв’язком, або день передавання її представнику бенефіціара або принципала для подальшого передавання її бенефіціару. Облік наданої гарантії здійснюється в день набрання нею чинності за відповідними позабалансовими рахунками.

Гарантія має містити, зокрема, такі реквізити: термін дії або строк дії гарантії чи обставини, за яких строк дії гарантії вважається закінченим (пункт 3 глави 2 розділу II Положення).

Відповідно до статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

За змістом статті 252 цього Кодексу строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок (стаття 253 ЦК України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” фінансова послуга ― це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, ― і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Пунктом 7 частини першої статті 4 цього Закону визначено, що гарантія вважається фінансовою послугою.

Статтею 6 названого Закону унормовано, що фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб’єктами господарювання на підставі договору. Договір повинен містити, зокрема, розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.

Отже, у розумінні цивільного законодавства умову договору гарантії про розміщення принципалом грошового покриття на відповідних рахунках банку-гаранта у розмірі суми гарантії не можна вважати ні строком, ні терміном, оскільки така умова не є подією, яка має неминуче настати. Ця подія залежить від дій або бездіяльності принципала щодо внесення ним грошового покриття на рахунок банку.

Пункт договору гарантії, яким передбачено вступ в силу гарантії з моменту розміщення принципалом грошового покриття на відповідних рахунках банку-гаранта у розмірі суми гарантії, підлягає визнанню недійсним.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 04.07.2019 у справі № 910/1586/18

від 05.12.2018 у справі № 910/2863/18

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Це також цікаво