Preloader

Огляд судової практики Верховного Суду у вирішенні спорів, що виникають з договорів застави, у тому числі іпотеки

1. Який порядок реалізації предмета забезпечувального обтяження?

 

За змістом статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 572 ЦК України та статті 1 Закону України “Про заставу” в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Законом України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” (в редакції, чинній з 29.01.2006 по 01.01.2011) визначено правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов’язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна.

Пунктом 1 частини першої статті 21 цього Закону до забезпечувальних обтяжень належить застава рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 ЦК України, що виникає на підставі договору.

За змістом статті 22 зазначеного Закону обтяження може забезпечувати виконання боржником дійсної існуючої вимоги або вимоги, яка може виникнути в майбутньому. За рахунок предмета обтяження обтяжувач має право задовольнити свою вимогу за забезпеченим обтяженням зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій договором. Розмір забезпеченої обтяженням вимоги визначається на момент її задоволення і включає: 1) відшкодування витрат, пов’язаних з пред’явленням вимоги і зверненням стягнення на предмет обтяження; 2) сплату процентів і неустойки; 3) сплату основної суми боргу; 4) відшкодування збитків, завданих порушенням боржником забезпеченого зобов’язання або умов обтяження; 5) відшкодування витрат на утримання і збереження предмета обтяження.

Згідно з частиною першою статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Частиною першою статті 590 ЦК України встановлено, що звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічна норма міститься і в статті 20 Закону України “Про заставу”.

Реалізація предмета забезпечувального обтяження за рішенням суду врегульована статтею 25 Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, згідно з якою у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначаються: 1) загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті обтяжувачу з вартості предмета забезпечувального обтяження; 2) опис рухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги обтяжувача; 3) заходи щодо забезпечення збереження предмета забезпечувального обтяження або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; 4) спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням однієї з процедур, передбачених статтею 26 цього Закону; 5) пріоритет та розмір вимог інших обтяжувачів, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, які підлягають задоволенню з вартості предмета забезпечувального обтяження; 6) початкова ціна предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження.

Якщо інше не передбачено рішенням суду, реалізація предмета забезпечувального обтяження проводиться шляхом його продажу на публічних торгах у порядку, встановленому законом.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 20.02.2019 у справі № 916/3182/17

 

2. Чи вважається укладення договору застави відчуженням майна?

 

Аналіз статей 546, 572, 576–578 ЦК України, статей 1, 3 Закону України “Про заставу” дає підстави для висновку, що суть застави полягає у тому, що кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.

Тобто право застави ― це право на чуже майно, внаслідок установлення якого власник може бути примусово позбавлений права на своє заставлене майно, а кредитор задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника (власника такого майна).

Отже, застава ― це один зі способів забезпечення виконання зобов’язання, особливістю якого є передача майна: заставодавець передає майно у заставу заставодержателю.

Метою застави є не передача права власності на предмет застави за гроші, а стимулювання боржника до виконання обов`язків за основним договором. Застава має на меті саме забезпечення виконання основного зобов’язання та самостійно існувати не може.

На відміну від договорів купівлі-продажу, міни або дарування, предмет застави залишається у володінні та користуванні заставодавця, тобто у його власності, і лише у разі невиконання боржником забезпеченого заставою основного зобов’язання заставодержатель має право одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави.

Отже, договір застави має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання, укладається лише для забезпечення виконання зобов’язання за основним зобов’язанням і не є безумовним відчуженням власником свого майна на користь заставодержателя.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 30.09.3019 у справі № 910/11498/18

від 21.02.2018 у справі № 910/18506/16

 

3. Чи вважатиметься укладеним договір застави коштів (рухомого майна), якщо сторони не дотримали умов цього договору щодо його нотаріального посвідчення?

 

Відповідно до статті 13 Закону України «Про заставу» договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, космічні об’єкти, транспортні засоби, що підлягають державній реєстрації, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правовстановлюючих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна, транспортних засобів провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї із сторін договору, договору застави космічних об’єктів ― за місцем реєстрації цих об’єктів.

Законодавством України може бути передбачено й інші випадки нотаріального посвідчення договору застави. Угодою сторін може бути передбачено нотаріальне посвідчення договору застави і в тих випадках, коли це не є обов’язковим згідно із законодавством України, але на цьому наполягає одна із сторін.

Частиною першою статті 209 ЦК України визначено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Згідно з частиною першою статті 626 та частиною першою статті 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 6 ЦК України).

Частинами першою, другою, четвертою статті 639 ЦК України регламентовано, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Отже, якщо договір застави коштів нотаріально непосвідчений, як цього вимагають умови договору, такий договір є неукладеним, не створює взаємних прав та обов’язків для сторін.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 15.08.2018 у справі № 923/1089/16

 

4. Який порядок задоволення вимог заставодержателя за рахунок предмета застави у разі невиконання боржником зобов’язання? Як у такому випадку визначається розмір зобов’язання майнового поручителя?

 

Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Частиною першою статті 583 ЦК України визначено, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Аналогічні положення наведено у частині другій статті 11 Закону України “Про заставу”, за якою заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).

У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави (стаття 589 ЦК України).

За змістом частини першої статті 584 ЦК України, частини першої статті 12 Закону України “Про заставу” в договорі застави визначаються суть, розмір та строк виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави, а також інші умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода.

За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв’язку із пред’явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором застави (частина друга статті 589 ЦК України, стаття 19 Закону України “Про заставу”).

Відповідно до частин першої, шостої статті 20 Закону України “Про заставу” заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави. Звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприємства, не менше п’ятдесяти відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності) здійснюється за рішенням суду.

У разі реалізації предмета застави у зв’язку зі зверненням на нього стягнення заставодавцем відповідне забезпечувальне зобов’язання припиняється (частина п’ята статті 28 Закону України “Про заставу”).

З огляду на наведені положення законодавства заставодержатель має право задовольнити всі свої забезпечені заставою вимоги до боржника за рахунок майнового поручителя у розмірі вартості фактичної реалізації предмета майнової поруки, що здійснюється в порядку, передбаченому законодавством (якщо інше не встановлено договором або законом).

При цьому виражений у грошовій формі розмір зобов’язання майнового поручителя визначається із дійсних на відповідний момент зобов’язань боржника, які існують за основним зобов’язанням (кредитним договором), з урахуванням обсягу забезпечення за умовами забезпечувального договору. Оцінка предмета забезпечення (майна) сторонами на момент укладення договору не впливає на обсяг забезпечених вимог у разі звернення стягнення на предмет забезпечення.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 27.08.2019 у справі № 905/2746/16

та постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 902/492/17, провадження № 12-52гс18

 

5. Чи можна визнати порушенням права власності заставодавця на заставлене майно дії заставодержателя щодо звернення стягнення на зазначене майно?

 

Частиною першою статті 316 ЦК України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За змістом частини другої статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Інакше кажучи, для захисту права власності особи в порядку частини другої статті 386 ЦК України необхідно встановити наявність реальної можливості порушення права в майбутньому внаслідок протиправного впливу іншої особи.

Загальне правило щодо набуття права звернення стягнення на заставлене майно законодавчо закріплено як можливість задовольнити свої законні вимоги за рахунок заставленого майна, що надається на підставі рішення суду. Інше може бути встановлено законом або договором.

Згідно зі статтею 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Частиною першою статті 20 Закону України «Про заставу» визначено, що заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Відповідно до статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв’язку з пред’явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Частинами першою та другою статті 590 ЦК України передбачено, що звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, статтею 346 ЦК України однією з підстав припинення права власності визначено звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника.

Отже, в силу застави обтяжувач має право ініціювати звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження у судовому порядку з посиланням на обставини щодо невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, або у позасудовому порядку, внаслідок чого право власності заставодавця на майно може бути припинено за правилами, встановленими Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Тому встановлене законом право обтяжувача отримати задоволення за рахунок заставленого майна за умови доведення певних обставин не може бути кваліфіковано як протиправний вплив обтяжувача на права власника заставленого майна, що виключає застосування до правовідносин сторін положень частини другої статті 386 ЦК України, якою унормовано засади захисту права власності саме від порушення.

Сторони, укладаючи договори застави, діють у порядку та у спосіб, установлені статтями 3, 6, 11 ЦК України, тому дії заставодержателя, спрямовані на реалізацію ним своїх прав, що виникають внаслідок невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, не можуть визнаватися порушенням прав заставодавця щодо переданого в заставу майна.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 у справі № 910/16744/17, провадження № 12-255гс18

та постанові КГС ВС від 16.07.2019 у справі № 910/15893/17

 

6. Чи може обтяжувач набути прав власності на предмет застави – рухоме майно (акції товариства) на підставі рішення суду? Чи може бути застосований у судовому порядку такий спосіб звернення стягнення на предмет застави як визнання права власності на предмет застави?

 

Згідно з частинами першою та другою статті 4 Закону України “Про заставу” предметом застави можуть бути майно та майнові права. Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення.

Частиною першою статті 20 зазначеного Закону визначено, що заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов’язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна визначено Законом України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”.

Відповідно до термінів, наведених у статті 2 названого Закону, поняття «рухоме майно» для цілей цього Закону вживається як окрема рухома річ, сукупність рухомих речей, гроші, валютні цінності, цінні папери, а також майнові права та обов’язки, у тому числі майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку.

Як зазначено в пункті 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», законодавчі та нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

Отже, з огляду на викладене Закон України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” є спеціальним щодо Закону України “Про заставу” для застосування до правовідносин, які виникли на підставі договору застави акцій як цінних паперів, які є рухомим майном в розумінні статті 2 Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”.

Частиною першою статті 23 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» визначено, що відповідно до забезпечувального обтяження обтяжувач має право в разі порушення боржником забезпеченого обтяженням зобов’язання або договору, на підставі якого виникло забезпечувальне обтяження, якщо інше не передбачено законом чи договором, одержати задоволення своєї вимоги за рахунок предмета обтяження в черговості згідно із встановленим пріоритетом.

Згідно з частиною першою статті 24 зазначеного Закону звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі: рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом.

Порядок реалізації предмета забезпечувального обтяження за рішенням суду визначений в статті 25 Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”.

Частиною першою статті 591 ЦК України визначено, що реалізація предмета застави, на яке звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом.

Інше передбачено пунктом 4 частини другої статті 25 Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, відповідно до якого в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням однієї з процедур, передбачених статтею 26 цього Закону.

Статтею 26 названого Закону визначено позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження.

Одним із способів, про які йдеться в пункті 4 частини другої статті 25 Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, є передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов’язання (пункт 1 частини першої статті 26 зазначеного Закону). Законом також передбачено право обтяжувача на власний розсуд обрати один із позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження.

Отже, якщо сторони погодили у договорі, що заставодержатель може безпосередньо звернутися до господарського суду з позовом про звернення стягнення на майно та його реалізацію і при цьому реалізація майна здійснюється будь-яким способом, що не суперечить законодавству України, то з огляду на наведені положення Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, зокрема щодо того, що обтяжувач при зверненні до суду з позовом про звернення стягнення на предмет застави на власний розсуд обирає спосіб звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а суд у разі задоволення такого позову має право визначити як спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження позасудову процедуру, обтяжувач має можливість набути право власності на предмет застави ― рухоме майно (акції товариства) на підставі рішення суду.

Спосіб звернення стягнення на предмет застави шляхом визнання за обтяжувачем права власності на предмет застави відповідає вимогам статей 25, 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

При цьому дотримання обтяжувачем положень статей 27, 29 зазначеного Закону, якими встановлено позасудовий порядок звернення стягнення на предмет застави, щодо надіслання боржнику та іншим обтяжувачам повідомлень про порушення забезпеченого обтяженням зобов’язання, про намір набути право власності на предмет забезпечувального обтяження та щодо реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не може розглядатися як обов’язкова передумова для звернення до суду з вимогою про визнання за заставодержателем права власності на предмет обтяження, а невиконання названих вимог ― як безумовна підстава для відмови у позові у частині вимог про визнання права власності на предмет забезпечувального обтяження.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 11.12.2018 у справі № 910/21156/16

 

7. Чи поширюються на договір фінансового лізингу винятки із загального правила щодо збереження застави, передбачені статтею 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»?

 

Відповідно до статті 1 Закону України «Про заставу» та статті 572 ЦК України застава є способом забезпечення зобов’язань; в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Статтею 27 Закону України «Про заставу» внормовано, що застава зберігає силу, якщо однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, які складають предмет застави, переходять у власність іншої особи; застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої застави, на іншу особу.

Водночас зазначені норми застосовуються з урахуванням положень Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов’язань, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних та фізичних осіб стосовно рухомого майна.

Зокрема, частиною третьою статті 9 Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” передбачено спеціальні випадки, коли зареєстроване обтяження не зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна: 1) обтяжувач надав згоду на відчуження рухомого майна боржником без збереження обтяження; 2) відчуження належного боржнику на праві власності рухомого майна здійснюється в ході проведення господарської діяльності, предметом якої є систематичні операції з купівлі-продажу або інші способи відчуження цього виду рухомого майна.

Як видно, законодавством передбачено винятки із загального правила щодо збереження застави, які слід застосовувати переважно щодо суб’єктів господарської діяльності, предметом господарювання яких є систематичні операції купівлі-продажу або інші правочини з відчуження рухомого майна. Такі винятки означають припинення дії зареєстрованого обтяження рухомого майна щодо особи, яка набула майно у суб’єкта господарювання, предметом діяльності якого є систематичні операції з відчуження рухомого майна.

Згідно з частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Статтею 8 зазначеного Закону регламентовано, що у разі переходу права власності на предмет лізингу від лізингодавця до іншої особи відповідні права та обов’язки лізингодавця за договором лізингу переходять до нового власника предмета лізингу. Якщо сторони договору лізингу уклали договір купівлі-продажу предмета лізингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачене інше. Предмет лізингу не може бути конфісковано, на нього не може бути накладено арешт у зв’язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача.

Отже, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою містить ознаки правочину з відчуження рухомого майна та має спеціальний механізм захисту прав лізингодавця від будь-якої неправомірної поведінки лізингоодержувача. Тож на договір фінансового лізингу поширюються винятки, передбачені статтею 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» про припинення дії зареєстрованого обтяження рухомого майна щодо особи, яка набула таке майно у суб’єкта господарювання, предметом діяльності якого є систематичні операції з купівлі-продажу чи інші способи відчуження рухомого майна.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 20.11.2018 у справі № 911/21/18

 

8. Чи є підставою для припинення права застави винесення постанови державним виконавцем про закінчення виконавчого провадження у зв’язку з погашенням боргу за кредитним договором, здійсненим на виконання наказу господарського суду про стягнення заборгованості за таким договором?

 

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця.

Частиною першою статті 1048 ЦК України визначено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором.

Зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (стаття 598 ЦК України).

Статтею 599 ЦК України передбачено, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Право застави припиняється у разі припинення зобов’язання, забезпеченого заставою (частина перша статті 593 ЦК України).

У разі винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження з виконання наказу суду у зв’язку з погашенням боргу за кредитним договором, забезпеченим заставою, зобов’язання за кредитним договором припиняється.

Отже, враховуючи, що зобов’язання за кредитним договором припиняється у разі винесення постанови про закінчення виконавчого провадження з виконання наказу суду у зв’язку з погашенням боргу за кредитним договором, такі обставини є підставою для припинення права застави.

 

Відповідна правова позиція викладена в постанові КГС ВС від 17.01.2018 у справі № 910/27064/15

 

9. Чи може бути належним способом захисту цивільних прав вимога про визнання припиненою іпотеки за іпотечним договором?

 

Відповідно до частини першої статті 15 та частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Наведеними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об’єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права способам, встановленим чинним законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити з його ефективності, і це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення ― гарантувати особі можливість отримати відповідне відшкодування.

Згідно з пунктом 7 частини другої статті 16 ЦК України та абзацом одинадцятим частини другої статті 20 ГК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення правовідношення (припинення господарських правовідносин). Отже, вимога про визнання припиненою іпотеки за іпотечним договором є належним способом захисту цивільних прав.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 09.04.2019 у справі № 910/3359/18

 

10. Який порядок визначення початкової ціни реалізації предмета іпотеки? Що повинен враховувати суд, визначаючи початкову ціну реалізації предмета іпотеки?

 

Відповідно до статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону (частина перша). Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя).

Частиною першою статті 39 Закону України “Про іпотеку” (у редакції станом на 14.06.2016) встановлено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Згідно зі статтею 41 зазначеного Закону реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України “Про виконавче провадження”, з дотриманням вимог цього Закону.

Початкова ціна продажу предмета іпотеки встановлюється рішенням суду або за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем, а якщо вони не досягли згоди, ― на підставі оцінки, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна і майнових прав та професійну оціночну діяльність, при цьому початкова ціна продажу майна не може бути нижчою за 90 відсотків його вартості, визначеної шляхом його оцінки (частина друга статті 43 Закону України “Про іпотеку”).

За змістом статей 3, 12 Закону України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” звіт про оцінку майна є документом, який фіксує дії суб’єкта оціночної діяльності ― суб’єкта господарювання щодо оцінки майна, здійснювані ним у певному порядку та спрямовані на виконання його професійних обов’язків, визначених законом і встановлених відповідним договором.

Звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб’єктом оціночної діяльності ― суб’єктом господарювання висновки та його дії стосовно реалізації своєї практичної діяльності з визначених питань, що унеможливлює здійснення судового розгляду справ у спорах про визнання такого звіту недійсним. Зазначений правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 914/881/17.

Зі змісту поняття “ціна” як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України “Про іпотеку” можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 зазначеного Закону.

Згідно з частиною третьою статті 61 Закону України “Про виконавче провадження” початкова ціна продажу нерухомого майна визначається в порядку, встановленому статтею 57 цього Закону.

Відповідно до статей 19, 57 названого Закону сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо, наприклад, така вартість майна змінилася.

Отже, у спорах цієї категорії незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень. Така правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21.03.2018 у справі № 235/3619/15-ц, Верховним Судом у постановах від 05.09.2018 у справі № 202/30076/13-ц, від 18.04.2019 у справі № 910/11361/17, від 24.04.2019 у справі № 910/11364/17, від 20.05.2019 у справі № 925/53/18.

До того ж слід звернути увагу, що у чинній редакції частини другої статті 39 Закону України “Про іпотеку”встановлено, що у разі визначення судом способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів ціна предмета іпотеки у рішенні суду не зазначається та визначається при його примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Таким чином, у разі встановлення обставин щодо наявності підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, що не оспорюється сторонами, сторона не позбавлена можливості реалізувати права сторони виконавчого провадження, визначені статтями 19, 57 Закону України “Про виконавче провадження”, та заявити відповідне клопотання щодо визначення вартості майна під час проведення виконавчих дій з реалізації предмета іпотеки на виконання рішення суду.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 05.06.2019 у справі № 905/198/18

від 25.07.2019 у справі № 909/724/17

від 24.04.2019 у справі № 910/11364/17

від 18.04.2019 у справі № 910/11361/17

та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 235/3619/15-ц

 

11. З якого моменту виникає право вимоги за іпотечним договором у нового іпотекодержателя у разі відступлення йому прав за іпотечним договором?

 

Відповідно до статті 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов’язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов’язанням. Іпотекодержатель зобов’язаний письмово у п’ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов’язанням. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Крім того, за змістом частини другої статті 3 зазначеного Закону взаємні права і обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Нормами статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ― офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно з частиною другою статті 3 названого Закону речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Отже, момент виникнення права вимоги за іпотечним договором чинне законодавство пов’язує з фактом державної реєстрації іпотеки в порядку, визначеному законодавством. Тому виникнення прав у нового іпотекодержателя за договором іпотеки може відбутися лише після нотаріального посвідчення правочину про відступлення прав за іпотечним договором, а також державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 27.08.2019 у справі № 911/2392/17

 

12. Чи підлягає виконанню виконавчий напис нотаріуса про звернення стягнення на майно, вчинений на договорі іпотеки, у разі припинення такого договору за рішенням суду?

 

Частиною першою статті 598 ЦК України унормовано, що зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека ― вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель (кредитор за основним зобов’язанням) має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому Законом.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (стаття 33 Закону України «Про іпотеку»).

Пунктом 19 частини першої статті 34 Закону України «Про нотаріат» визначено, що до нотаріальних дій, які вчиняються нотаріусами, належить вчинення виконавчого напису.

За приписами статті 87 згаданого Закону для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість.

Пунктом 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено можливість визнання в судовому порядку виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Відповідно до частини третьої статті 653 ЦК України, якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов’язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. Наслідком припинення зобов’язання є припинення правового зв’язку між сторонами та звільнення від прав та обов’язків, що становлять зміст зобов’язання.

Отже, у разі припинення договору іпотеки за судовим рішенням, яке набрало законної сили, правові підстави для виконання виконавчого напису, вчиненого нотаріусом на договорі іпотеки, відпали і такий напис не підлягає виконанню.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 30.05.2019 у справі № 921/203/18

 

13. Чи потрібна згода іпотекодержателя на укладення такого різновиду цивільно-правових угод як договір управління майном, що перебуває в іпотеці? Чи може визнаватися такий договір недійсним з підстав, передбачених частиною третьою статті 12 Закону України «Про іпотеку»?

 

Згідно з частиною першою статті 1029 ЦК України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Відповідно до частини першої статті 1030 зазначеного Кодексу предметом договору управління майном можуть бути підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно.

За статтею 1039 ЦК України майно, що є предметом договору застави, може бути передане в управління. Установник управління зобов’язаний попередити управителя про те, що майно, яке передається в управління, є предметом договору застави.

Застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, називається іпотекою (частина перша статті 575 ЦК України). Частиною першою статті 9 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не припускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу).

Відповідно до абзацу п’ятого частини третьої статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування. Отже, законодавцем визначено перелік договорів, укладення яких заборонено без згоди іпотекодержателя, та наслідки їх недійсності згідно з частиною третьою статті 12 цього Закону.

Системний аналіз наведених норм законодавства свідчить, що чинним законодавством передбачено правову можливість передавати в управління майно, яке є предметом іпотеки, а в положеннях Закону України «Про іпотеку» не визначено обов’язку іпотекодавця отримувати згоду іпотекодержателя на укладення такого різновиду цивільно-правових угод як договору управління майном. Тож договір управління майном, що перебуває в іпотеці, не може визнаватися недійсним з підстав, передбачених частиною третьою статті 12 Закону України «Про іпотеку».

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 25.07.2019 у справі № 916/144/18

від 06.08.2019 у справі № 916/145/18

та постанові об’єднаної палати КГС ВС від 13.12.2019 у справі № 916/15/18

 

14. Який порядок визначення розміру судового збору за подання позову про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки)?

 

Статтею 4 Закону України «Про судовий збір» визначено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, ― у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір в розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 150 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 1 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції до внесення змін Законом України від 03.10.2017 № 2147-VIII).

За змістом частини другої статті 6 Закону України «Про судовий збір», якщо судовий збір сплачується за подання позовної заяви до суду в розмірі, визначеному з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, розмір судового збору попередньо визначає суд з подальшою сплатою недоплаченої суми або з поверненням суми переплати судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи.

Статті 162 та 163 ГПК України містять положення, за якими у позовній заяві має зазначатися ціна позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються або оспорюються. Ціна позову визначається, зокрема, у позовах про стягнення грошових коштів ― сумою, яка стягується, або сумою, яка оспорюється за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безакцептному (безспірному) порядку.

Таким чином, наявність вартісного, грошового виразу матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову.

Зміст заявленої вимоги про звернення стягнення на майно ґрунтується на наявності грошових вимог позивача до відповідача на підставі окремого договору. Наслідком задоволення таких вимог та виконання судового рішення є припинення грошових вимог позивача.

Отже, позовні вимоги про звернення стягнення на іпотечне майно мають вартісну оцінку та майновий характер. Розмір ставок судового збору за їх подання визначається за вимогами статті 4 Закону України «Про судовий збір» відповідно до розміру грошових вимог позивача, на задоволення яких спрямовано позов.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 07.08.2019 у справі № 907/628/17

від 16.04.2019 у справі № 925/47/18

від 16.04.2019 у справі № 909/728/17

від 24.04.2019 у справі № 910/11364/17

від 13.05.2019 у справі № 905/2451/17

та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 907/9/17, провадження № 12-76гс18

 

15. Чи є визнання недійсним іпотечного договору та припинення іпотеки підставою для зняття заборон відчуження нерухомого майна та вилучення записів про накладення таких заборон з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна?

 

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини третьої статті 17 Закону України «Про іпотеку» відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Частиною другою статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Згідно зі статтею 74 Закону України «Про нотаріат», одержавши повідомлення установи банку, підприємства чи організації про погашення позики (кредиту), повідомлення про припинення іпотечного договору або договору застави, а також припинення чи розірвання договору довічного утримання, звернення органів опіки та піклування про усунення обставин, що обумовили накладення заборони відчуження майна дитини, нотаріус знімає заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна.

Підпунктом 5.1 пункту 5 глави 15 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, передбачено, що нотаріус знімає заборону відчуження майна, зокрема, при одержанні повідомлення кредитора про припинення (розірвання, визнання недійсним) договору застави (іпотеки); за рішенням суду.

Отже, у разі визнання іпотечного договору недійсним та припинення іпотеки іпотекодержатель (обтяжувач) повинен вчинити дії щодо зняття іпотеки (повідомити про припинення іпотеки), оскільки визнання недійсним такого правочину має наслідком зняття заборон відчуження нерухомого майна та вилучення записів про накладення цих заборон з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 14.05.2019 у справі № 914/787/18

від 14.02.2018 у справі № 910/16461/16

 

16. Чи є внесення змін до іпотечного договору шляхом виключення одного з об’єктів нерухомого майна з переліку майна, переданого в іпотеку, підставою для визнання припиненою іпотеки за договором в частині виключених об’єктів нерухомого майна відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку»?

 

Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Згідно зі статтею 604 ЦК України зобов’язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов’язання новим зобов’язанням між тими ж сторонами.

Зміна предмета іпотеки, що тягне за собою припинення іпотеки на один з об’єктів нерухомого майна, узгоджується з положеннями абзацу сьомого частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», якою встановлена можливість припинення іпотеки з інших підстав, передбачених цим Законом. Такою підставою є внесення змін до іпотечного договору, що прямо визначено нормами статті 19 Закону України «Про іпотеку».

Отже, внесення змін до іпотечного договору шляхом виключення одного з об’єктів нерухомого майна з переліку майна, переданого в іпотеку, є підставою для визнання припиненою іпотеки за договором в частині цього майна відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку».

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 03.04.2019 у справі № 922/1645/18

 

17. Чи може бути підставою припинення іпотеки зміна основного зобов’язання за кредитним договором без згоди майнового поручителя (іпотекодавця), що призвела до збільшення обсягу його відповідальності?

 

Відповідно до частини першої статті 593 ЦК України право застави припиняється у разі: 1) припинення зобов’язання, забезпеченого заставою; 2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави; 3) реалізації предмета застави; 4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави. Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

Особливості окремих видів застав, у тому числі іпотеки, можуть визначатися іншими законами, а саме Законом України «Про іпотеку».

Згідно з частинами першою, третьою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека ― вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном (абзац третій); іпотекодавець ― особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов’язання або зобов’язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель (абзац сьомий); майновий поручитель ― особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов’язання іншої особи ― боржника за основним зобов’язанням на підставі договору, закону або рішення суду (абзац восьмий); боржник ― іпотекодавець або інша особа, відповідальна перед іпотекодержателем за виконання основного зобов’язання (абзац десятий).

Таким чином, іпотека є самостійним видом забезпечення виконання зобов’язання. Правова природа іпотеки полягає у забезпеченні можливості кредитора у разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами боржника. На відносини майнової поруки норми статті 559 ЦК України щодо припинення поруки не поширюються, оскільки іпотека за правовою природою є заставою і регулюється нормами параграфа 6 (статті 572―593) глави 49 ЦК України та спеціальним законом. Статтями 17―19 Закону України «Про іпотеку» встановлено підстави припинення іпотеки, істотні умови договору іпотеки і порядок внесення змін та доповнень до іпотечного договору.

За імперативними вимогами частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Отже, статтею 17 Закону України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави припинення іпотеки як зміна зобов’язання, що призвела до збільшення обсягу відповідальності іпотекодавця. Підстави припинення іпотеки як окремого виду забезпечення виконання зобов’язання встановлені окремими нормами цивільного закону, а тому суд не може вдаватися до аналогії закону і застосовувати норми, які регулюють підстави припинення інших видів забезпечення виконання зобов’язання незалежно від ступеня їх подібності щодо відносин чи найменування сторін.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 09.04.2019 у справі № 910/3359/18

 

18. Чи є підставою для припинення іпотеки сплив строку позовної давності щодо основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням?

 

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність ― це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частинами першою та другою статті 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

Положення глави 50 «Припинення зобов’язання» ЦК України не передбачають такої підстави для припинення зобов’язання як сплив позовної давності.

Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» визначено підстави припинення іпотеки: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»). Натомість зазначеним Законом не передбачено такої підстави для припинення іпотеки як сплив позовної давності щодо основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням.

Аналіз статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України свідчить, що в разі коли інше не передбачено договором, сплив позовної давності щодо основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 названого Закону.

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 26.02.2019 у справі № 910/2345/18

від 04.04.2018 у справі № 921/247/17-г/16

 

19. Чи можна визнати іпотеку припиненою на підставі статті 17 Закону України «Про іпотеку» та статті 593 ЦК України за наявності судового рішення про відмову в задоволенні вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності?

 

Загальні умови припинення господарських зобов’язань визначені в статті 202 ГК України, згідно з якою господарське зобов’язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов’язання; у разі поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. Господарське зобов’язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду. До відносин щодо припинення господарських зобов’язань застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Підстави припинення зобов’язань визначені в статтях 599―601, 604―609 ЦК України, згідно з якими зобов’язання припиняється: виконанням проведеним належним чином; переданням відступного; зарахуванням; за домовленістю сторін; прощенням боргу; поєднанням боржника і кредитора в одній особі; неможливістю його виконання; смертю фізичної особи та ліквідацією юридичної особи.

Частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» регламентовано, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Підстави припинення права застави визначені статтею 593 ЦК України, а іпотеки як окремого виду застави також статтею 17 Закону України «Про іпотеку».

Так, відповідно до частини першої статті 593 ЦК України право застави припиняється у разі:

  1. припинення зобов’язання, забезпеченого заставою;

  2. втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

  3. реалізації предмета застави;

  4. набуття заставодержателем права власності на предмет застави.

Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Отже, аналіз наведених положень законодавства свідчить, що припинення іпотеки з інших підстав, ніж ті, що визначені в статті 17 Закону України «Про іпотеку» та частині першій статті 593 ЦК України, є можливим лише у випадку, коли така підстава припинення чітко встановлена відповідним Законом України «Про іпотеку» або іншим законом.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя зазначеної статті Закону).

Статтею 36 названого Закону унормовано, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, у разі коли спірними іпотечними договорами сторони передбачили можливість звернення іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності, наявність рішення суду про відмову в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності не може вважатися підставою для припинення іпотеки відповідно до приписів статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Крім того, ані Законом України «Про іпотеку», ані будь-яким іншим актом цивільного законодавства не передбачено, що наявність судового рішення, яким відмовлено в задоволенні вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності, є підставою для визнання іпотеки припиненою на підставі статті 17 Закону України «Про іпотеку» та статті 593 ЦК України.

 

Відповідна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 12.04.2018 у справі № 908/2698/16

 

20. Чи є підставою для припинення договору застави (іпотеки), укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником, факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру за наявності заборгованості, непогашеної в процедурі ліквідації?

 

Частиною першою статті 546 ЦК України визначено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися, зокрема, заставою. Окремим видом застави нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, є іпотека (частина перша статті 575 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Нормою частини третьої статті 590 ЦК України визначено, що у разі ліквідації юридичної особи ― заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою.

Згідно зі статтею 609 ЦК України зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

З огляду на поняття застави (іпотеки) як засобу забезпечення виконання зобов’язання заставодавець (іпотекодавець), укладаючи договір застави (іпотеки), бере на себе всі ризики, пов’язані з невиконанням зобов’язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки)), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням з відповідного державного реєстру.

Якщо покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбувається за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, то всі узяті ризики покладаються на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Ліквідація боржника не повинна припиняти обов’язок заставодавця (іпотекодавця) з несення цих ризиків, якщо інше не передбачено договором між кредитором та заставодавцем (іпотекодавцем).

Отже, сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору застави (іпотеки), укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником, якщо до цього заставодержателем (іпотекодержателем) було реалізовано його право на звернення стягнення на передане в заставу (іпотеку) майно відповідно до положень статті 590 ЦК України, статті 33 Закону України «Про іпотеку».

 

Відповідна правова позиція викладена у постановах КГС ВС:

від 13.03.2018 у справі № 910/8698/17

від 20.02.2019 у справі № 910/4435/18

від 11.07.2019 у справі № 922/1708/18

від 13.08.2019 у справі № 922/1707/18

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Це також цікаво