Preloader

Питання виїзду дітей на постійне місце проживання в іншу країну

… жодних сумнівів у цій справі про те, що виїзд дітей із Франції, який перешкоджав будь-якому контакту з їхнім батьком, був незаконним з точки зору Гаазької конвенції не було…

Суд зазначив, що пункт 2 статті 13 Гаазької конвенції передбачає, що суддя має враховувати думку дитини лише в тому разі, якщо суддя дійде висновку, що дитина досягла відповідного ступеня зрілості. У будь-якому разі, як Суд вже попередньо зазначав, національні суди мають брати до уваги й інші обставини, на доповнення до висловлених бажань дитини, перед тим як скористатись своєю дискрецією, відмовляючи у поверненні дитини.

 

Обставини справи

Справа стосувалася скарги заявниці на рішення національного суду, за якими її було зобов’язано повернути своїх дітей до Франції в рамках спільного виконання батьківських обов’язків.

Заявниця у справі – громадянка Франції та Румунії, 1982 року народження, яка проживає в м. Бухаресті.

У вересні 2016 року суд у Франції ухвалив рішення про встановлення спільної опіки заявниці та її колишнього чоловіка X. щодо двох їхніх дітей. Суд установив, що місцем проживання дітей є місце проживання заявниці, яка на той час проживала у Франції, тоді як колишньому чоловікові надавалося право на спілкування із дітьми.

У 2017 році заявниця переїхала до Румунії із дітьми після отримання пропозиції працевлаштування, а X. звернувся до органів державної влади із вимогою про повернення дітей згідно з Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (Гаазька конвенція).

У березні 2018 року він подав позов до суду, який його вимоги 30 квітня того ж року задовольнив, дійшовши висновку, що постійним місцем проживання дітей є місце проживання у Франції і що батьки мали спільно виховувати своїх дітей.

Відповідно до французького законодавства місце проживання дітей можна змінити лише за умови спільної згоди обох батьків або, якщо такої згоди не було, на підставі рішення суду.

Суд також дослідив рішення суду Франції щодо встановлення батьківських прав у цій справі та дійшов висновку, що X. нібито зловживає своїм правом, але встановив відсутність «серйозного ризику» того, що повернення дітей поставить їх під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для них нетерпиму обстановку відповідно до положень Гаазької конвенції.

У серпні 2018 року рішенням апеляційного суду попереднє рішення було залишено без змін. Суди також відхилили заперечення заявниці стосовно виконання рішення про повернення.

У жовтні 2019 року апеляційний суд Парижа відхилив апеляційну скаргу заявниці на рішення про встановлення опіки, датованого вереснем 2016 року. Суд також установив місце проживання дітей із батьком у Франції та надав заявниці право на побачення / спілкування з дітьми лише в цій країні. Перш ніж вивезти дітей за кордон, батьки повинні були узгодити це питання між собою.

Заявниця оскаржувала незаконність рішень національних судів за різними статтями Конвенції.

ЄСПЛ розглянув їх лише за статтею 8 Конвенції.

 

Оцінка Суду

ЄСПЛ, розглянувши цю справу у світлі принципів прецедентної практики Суду, а саме чи мало місце втручання, чи було таке втручання «згідно із законом» та чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві», дійшов таких висновків.

Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначив, що рішення від 30 квітня 2018 року, за яким заявницю було зобов’язано повернути дітей до Франції, становило втручання в її право на повагу до сімейного життя (пункт 54 рішення).

Суд підкреслив, що таке втручання було передбачене законом, а саме статтею 3 та 12 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей («Гаазька конвенція»), що ратифікована державою-відповідачем (пункт 56 рішення).

У цій справі, разом із спільним виконанням батьківських обов’язків, французькі суди надали Х. контактні права з дітьми, а також право обговорення будь-яких питань стосовно їх добробуту. Національний суд детально розглянув справу за Гаазькою конвенцією, дійшовши висновку, що діти мають бути повернуті до Франції. ЄСПЛ не вбачив підстав для відступу від висновків національного суду, викладених у рішенні від 30 квітня 2018 року (пункт 61 рішення).

Крім цього, як вбачалося з поведінки заявниці, забираючи з собою дітей до Румунії, вона була обізнана про неможливість таких дій без згоди їх батька чи рішення суду. За твердженнями заявниці, остання поінформувала Х. про свої наміри та вимагала надання дозволу від суду, що ухвалив рішення про спільну опіку. Проте з матеріалів справи не вбачалось, що на час зміни нею місця проживання своїх дітей на Румунію Х. або суд погодились із такою зміною (пункт 63 рішення).

Відповідно, жодних сумнівів у цій справі про те, що виїзд дітей із Франції, який перешкоджав будь-якому контакту з їхнім батьком, був незаконним з точки зору Гаазької конвенції не було (пункт 64 рішення).

Крім цього, ЄСПЛ зауважив, що національний суд розглянув розвиток ситуації з дітьми після їх переїзду до Румунії, взявши до уваги факт їхньої інтеграції до нового середовища. ЄСПЛ із задоволенням зазначив, що національний суд визначив найкращі інтереси дітей та вирішив не надавати значення інтеграції дітей до нового середовища в цілях Конвенції. У цьому зв’язку ЄСПЛ не міг не зазначити, що впродовж свого перебування в Румунії діти підтримували зв’язок із Францією та її культурою, який зберігався навіть у їхньому новому оточенні. Зокрема, діти продовжували навчання французькою мовою, і, зі слів заявниці, відвідували Францію двічі на рік з часу їхнього переїзду до Румунії. Крім цього, Суд також підкреслив, що перебування заявниці в Румунії було заплановане як тимчасове. З цих причин Суд погодився, що, окрім інтеграції дітей до їхнього нового середовища в Румунії, вони все ще були пов’язані з Францією; цей факт сприяв би їх поверненню до звичного для них середовища проживання в цій країні. Таким чином, Суд відзначив, що рішення національного суду стосовно цього хоч і було коротким, проте переконливо підтвердило найкращі інтереси дітей (пункт 68 рішення).

Зрештою, ЄСПЛ звернув увагу, що заявниця критикувала рішення національного суду за вирішення долі дітей, не поспілкувавшись із ними напряму. Стосовно цього Суд зазначив, що пункт 2 статті 13 Гаазької конвенції передбачає, що суддя має враховувати думку дитини лише в тому разі, якщо суддя дійде висновку, що дитина досягла відповідного ступеня зрілості. У будь-якому разі, як Суд вже попередньо зазначав, національні суди мають брати до уваги й інші обставини, на доповнення до висловлених бажань дитини, перед тим як скористатись своєю дискрецією, відмовляючи у поверненні дитини (див. mutatis mutandis, Blaga, цит. вище, § 80) (пункт 69 рішення).

Підсумовуючи, ЄСПЛ зауважив, що ним не було встановлено жодних ознак свавільності способу, в який національний суд оцінив твердження заявниці про серйозні ризики. Під час поглибленого оцінювання обставин справи суд розглянув питання, що саме відповідає найкращим інтересам дитини, що як і в цій справі було предметом першочергового розгляду (пункт 71 рішення).

 

Висновок

Відсутність порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 7 липня 2020 року і набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Це також цікаво