Рішення Конституційного Суду України щодо відповідності … окремих положень ЗУ “Про судоустрій і статус суддів”

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ

 

м. Київ

Справа № 1­15/2018(4086/16)

18 лютого 2020 року

№ 2­р/2020

Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів:

Тупицького Олександра Миколайовича – головуючого,

Головатого Сергія Петровича,

Городовенка Віктора Валентиновича,

Завгородньої Ірини Миколаївни,

Касмініна Олександра Володимировича,

Колісника Віктора Павловича,

Кривенка Віктора Васильовича,

Литвинова Олександра Миколайовича,

Мойсика Володимира Романовича,

Первомайського Олега Олексійовича,

Саса Сергія Володимировича,

Сліденка Ігоря Дмитровича — доповідача,

Філюка Петра Тодосьовича,

Юровської Галини Валентинівни,

 

розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Вер­ховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ (Відомості Верховної Ради України, 2016 р ., № 31, ст . 545) зі змінами.

Заслухавши суддю­-доповідача Сліденка І . Д . та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:

1. До Конституційного Суду України звернувся Верховний Суд України з клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ зі змінами (далі — Закон № 1402).

Зазначеними положеннями Закону № 1402 передбачено, зокрема, утворення Верховного Суду; припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України; проведення конкурсу на посади суддів Верховного Суду; участь суддів, повноваження яких припинилися у зв’язку із закінченням п’ятирічного строку, на який їх було призначено, у конкурсі на посаду судді на засадах, передбачених Законом № 1402; звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя у разі виявлення за результатами оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмови судді від такого оцінювання; надання лише суддям, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді), права на отримання суддівської винагороди та щомісячного довічного грошового утримання у розмірах, визначених Законом № 1402.

Верховний Суд України вважає, що Верховна Рада України, закріпивши на законодавчому рівні порядок припинення діяльності та ліквідації Верховного Суду України, вийшла за межі повноважень, визначених у Конституції України. На думку суб’єкта права на конституційне подання, семантична зміна назви з «Верховний Суд України» на «Верховний Суд» за відсутності зміни правового статусу не може бути підставою для припинення діяльності та ліквідації Верховного Суду України як конституційного органу державної влади у спосіб, визначений у Законі № 1402.

Автор клопотання зазначає, що «судді Верховного Суду України були обрані на посади безстроково, пройшовши всі передбачені законодавством, що регламентує порядок діяльності судів і суддів, процедури, і можуть бути усунені з посад лише у випадках, передбачених цим законодавством, включаючи не підтвердження відповідності займаній посаді».

Верховний Суд України вважає, що оспорюваними положеннями пункту 17 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 «створено нову самостійну норму щодо поведінки… суддів, у яких сплинув п’ятирічний строк призначення, та стосовно участі їх у конкурсі, у зв’язку із чим створюється правова невизначеність між основними положеннями Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402–VIII, що суперечить частині першій статті 8, частинам першій, п’ятій і шостій статті 126 Основного Закону України».

На думку Верховного Суду України, положення абзацу другого пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 встановлюють додаткову підставу для звільнення судді з посади, не передбачену Основним Законом України, що суперечить частинам першій, другій статті 8, частинам першій, п’ятій, шостій статті 126 Конституції України.

Неконституційність положень пункту 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 Верховний Суд України обґрунтовує тим, що його положеннями «створено правову невизначеність й щодо його застосування до суддів, які йдуть у відставку після набрання чинності цим Законом, у частині розміру щомісячного довічного грошового утримання, на який вони мають право як судді у відставці».

Суб’єкт права на конституційне подання стверджує, що положення пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 суперечать вимогам статті 6, частин першої, другої статті 8, частини другої статті 19, частин першої, другої статті 24, частин першої, другої статті 55, частин першої, п’ятої, шостої статті 126 Конституції України.

2. Конституційний Суд України, вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, виходить із такого.

У Конституції України визначено, що Україна є демократична, правова держава (стаття 1); органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно­правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8).

Визначальною властивістю судової влади в демократичній правовій державі є її самостійність, що означає її інституційну відокремленість від органів законодавчої та виконавчої влади, неприпустимість впливу останніх на виконання суддями їх професійних функцій, у тому числі й у спосіб не обумовленої суспільними прагненнями законодавчої реорганізації, зміни системи судоустрою . Належно виконувати свою конституційну функцію щодо здійснення правосуддя в Україні (частина перша статті 124 Конституції України) може лише незалежна, позаполітична судова влада, складовою якої є закріплені Конституцією України суди.

3. Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) у своїх висновках висловила позиції стосовно того, що під час прийняття нової конституції її перехідні положення не повинні використовуватися як спосіб припинення повноважень осіб, обраних чи призначених за раніше чинною конституцією; звільнення всіх суддів, крім виключних випадків, таких як порушення конституційної тяглості, не відповідає європейським стандартам та принципу верховенства права; замінити всіх суддів неможливо без шкоди для безперервності відправлення правосуддя (пункт 111 Висновку щодо Закону CLXII 2011 року про правовий статус та винагороду суддів та Закону CLXI 2011 року про організацію та адміністрування судів Угорщини від 16–17 березня 2012 року, пункт 37 Висновку щодо проєкту змін до Конституції України в частині правосуддя від 23–24 жовтня 2015 року).

4. Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь­яких положень, прямо закріплених в Конституції України (третє речення абзацу четвертого пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 року № 7­зп) . Таким чином, Верховна Рада України, приймаючи закони України на виконання відповідних норм Конституції України, повинна дотримуватись конституційно визначених меж, зокрема тих, що стосуються статусу, організації, функціонування, діяльності як відповідних органів, так і їх посадових осіб.

Конституційний Суд України вважає, що органи державної влади, закріплені в Конституції України, мають особливий статус конституційних органів, тому ліквідація, зміна найменування, а також перегляд їх конституційно визначених функцій і повноважень у спосіб, що істотно (докорінно) змінює їх конституційну природу, можливі лише після внесення змін до Основного Закону України у порядку, передбаченому його розділом XIII «Внесення змін до Конституції України».

5. Конституційний Суд України виходить з того, що при внесенні змін до Кон­ституції України має бути забезпечений принцип інституційної безперервності, який означає, що органи державної влади, встановлені Основним Законом України, продовжують функціонувати в інтересах Українського народу та реалізовувати свої повноваження, виконувати завдання і функції, визначені у Конституції України, незалежно від цих змін, якщо тільки цими змінами не передбачено істотну (докорінну) зміну їх конституційного статусу, у тому числі їх ліквідацію.

6. У Конституції України до внесення змін Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401–VIII (далі — Закон № 1401) було передбачено, що Верховний Суд України має статус найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції (частина друга статті 125) . Після набрання чинності Законом № 1401, яким внесено зміни до Конституції України, Верховний Суд набув статусу найвищого суду у системі судоустрою України (частина третя статті 125 Основного Закону України).

7. Системний аналіз положень Конституції України «найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції» та «найвищий суд у системі судоустрою України» у взаємозв’язку з положеннями законів України з питань судоустрою та судочинства дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що вилучення слова «України» — власної назви держави — із словесної конструкції «Верховний Суд України» не вплинуло на конституційний статус цього органу державної влади.

За своєю юридичною природою найвища інстанція судової гілки влади має забезпечувати єдність та сталість судової практики всіх судів, які входять до системи судоустрою України, а тому її конституційний статус полягає у безперервності здійснення повноважень від часу прийняття Основного Закону України . Законом № 1401 не змінено конституційних функцій Верховного Суду України та його місця у системі судоустрою України . Крім того, Законом № 1401 не скасовано та не обмежено прав і свобод людини і громадянина, на чому наголошено у висновках Конституційного Суду України від 20 січня 2016 року № 1­в/2016, від 30 січня 2016 року № 2­в/2016.

Таким чином, системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом № 1401, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова «України» — власної назви держави — із словесної конструкції «Верховний Суд України».

Конституційний Суд України вважає, що Закон № 1401 не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом № 1401 продовжує діяти під назвою «Верховний Суд».

8. Конституційний Суд України розглядає положення пунктів 4, 8, 9, 11, 13 роз­ділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 як такі, що прийняті з метою юридичного регулювання функціонування найвищого суду у системі судоустрою України, який після внесення змін до Конституції України Законом № 1401 функціонує під назвою «Верховний Суд» . Таким чином, в аспекті питань, порушених у конституційному поданні, підстав для визнання цих положень такими, що суперечать Конституції України, немає.

9. Відповідно до пункту 17 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 «повноваження суддів, призначених на посаду строком на п’ять років до набрання чинності цим Законом, припиняються із закінченням строку, на який їх було призначено . Судді, повноваження яких припинилися у зв’язку із закінченням такого строку, можуть бути призначені на посаду судді за результатами конкурсу, що проводиться в порядку, встановленому цим Законом».

Згідно з положеннями Конституції України до внесення змін Законом № 1401 «перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України . Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом» (частина перша статті 128); суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі «закінчення строку, на який його обрано чи призначено» (пункт 1 частини п’ятої статті 126).

У Конституції України після внесення змін Законом № 1401 закріплено, що суддя обіймає посаду безстроково; призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених законом; у випадках реорганізації чи ліквідації окремих судів, утворених до набрання чинності Законом № 1401, судді таких судів мають право подати заяву про відставку або заяву про участь у конкурсі на іншу посаду судді в порядку, визначеному законом; особливості переведення судді на посаду в іншому суді можуть бути визначені законом (частина п’ята статті 126, частина друга статті 128, підпункт 5 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення»).

Відповідно до підпункту 2 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Основного Закону України повноваження суддів, призначених на посаду строком на п’ять років, припиняються із закінченням строку, на який їх було призначено; такі судді можуть бути призначені на посаду судді в порядку, визначеному законом.

Верховна Рада України, приймаючи рішення про необхідність участі суддів, повноваження яких припинилися у зв’язку із закінченням строку, на який їх було призначено, у конкурсі на зайняття посади судді, діяла у межах своїх конституційних повноважень щодо реалізації вимог підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України . Участь таких суддів у цьому конкурсі на загальних засадах узгоджується з вимогами частини першої статті 8, частин першої, п’ятої, шостої статті 126, частини другої статті 128 Основного Закону України.

10. Положення пункту 17 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Зако­ну № 1402 у межах питань, порушених у конституційному поданні, не суперечать Конституції України.

11. Згідно з пунктом 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону№ 1402 «з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку . До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов’язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р ., №№ 41–45, ст . 529; 2015 р ., №№ 18–20, ст . 132 із наступними змінами)».

Відповідно до пункту 14 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 «судді Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України мають право брати участь у конкурсі на посади суддів Верховного Суду у відповідних касаційних судах у порядку, визначеному цим Законом.

У разі якщо кандидати з числа суддів мають однакову позицію за рейтингом, визначеним за результатами кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Верховного Суду, при всіх інших рівних умовах перевага надається судді, який має більший стаж роботи в судах касаційної інстанції чи Верховному Суді України».

12. Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України (части­на третя статті 125 Конституції України); незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України (частина перша статті 126 Конституції України).

Згідно з положеннями підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Основного Закону України «відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)”, має бути оцінена в порядку, визначеному законом . Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади . Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом».

Конституційний Суд України зазначає, що вказані положення Основного Закону України мають загальний характер . Тому положення Конституції України, що стосуються, в тому числі, проходження оцінювання суддів, повинні бути деталізовані в законі і враховувати систему взаємопов’язаних норм Конституції України, зокрема її статей 125, 126, 128 . Оскільки Верховний Суд — конституційний орган, до його суддів повинен бути встановлений особливий порядок регулювання їх діяльності.

Конституційний Суд України наголошує, оскільки судді Верховного Суду України є суддями найвищого суду, закріпленого у Конституції України, враховуючи незмінність їх статусу, законодавець має передбачити спеціальну процедуру та критерії оцінювання цих суддів.

13. Порівняльний аналіз положень Конституції України до та після внесення до неї змін Законом № 1401, приписів Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453–VI зі змінами та Закону № 1402 дає Конституційному Суду України підстави для висновку, що немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду.

Конституційний Суд України зауважує, що перейменування закріпленого в Конституції України органу — Верховного Суду України — не може відбуватися без переведення суддів Верховного Суду України на посади суддів Верховного Суду, оскільки немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду, а вилучення слова «України» — власної назви держави — з словесної конструкції «Верховний Суд України» не може бути підставою для звільнення всіх суддів Верховного Суду України або їх переведення до іншого суду, тим більше суду нижчої інстанції.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що судді Верховного Суду України мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду . Відтак фактична диференціація суддів Верховного Суду України та суддів Верховного Суду не узгоджується з принципом незмінюваності суддів, що є складовою конституційної гарантії незалежності суддів.

14. Положення пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону№ 1402 «та ліквідуються» в частині Верховного Суду України та положення пункту 14 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 «судді Верховного Суду України» суперечать вимогам статті 6, частин першої, другої статті 8, частини другої статті 19, частин першої, другої статті 55, частини першої статті 125 Конституції України.

15. Згідно з положеннями пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні поло­ження» Закону № 1402 «право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.

В інших випадках, коли суддя іде у відставку після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України “Про судоустрій і статус суддів” (Відомості Верховної Ради України, 2010 р ., №№ 41–45, ст . 529; 2015 р ., №№ 18–20, ст . 132 із наступними змінами) . За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди судді, обчисленої відповідно до зазначеного Закону».

16. Право судді на відставку є конституційною гарантією незалежності суддів (пункт 4 частини шостої статті 126 Конституції України).

Відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді; наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій недоторканності, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання (абзац четвертий підпункту 3 .1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 19 листопада 2013 року № 10­рп/2013).

Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід’ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці; право судді у відставці на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією належного здійснення правосуддя і незалежності працюючих суддів та дає підстави висувати до суддів високі вимоги, зберігати довіру до їх компетентності і неупередженості; щомісячне довічне грошове утримання судді спрямоване на забезпечення гідного його статусу життєвого рівня, оскільки суддя обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема обіймати будь­які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу; конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв’язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); статус судді та його елементи, зокрема матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя (абзаци п’ятий, шостий підпункту 2 .2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року № 3­рп/2013).

Конституційний Суд України зазначає, що розмір щомісячного довічного грошового утримання суддів, які не проходили оцінювання за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності та вийшли у відставку, відрізняється від розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які вийдуть у відставку після успішного проходження такого оцінювання.

Отже, судді, які вже перебувають у відставці та досягли шістдесятип’ятирічного віку, з об’єктивних причин не мають можливості пройти кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді і пропрацювати після цього три роки, що є обов’язковою умовою для отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному Законом № 1402.

Конституційний Суд України вважає, що щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці має бути співмірним із суддівською винагородою, яку отримує повноважний суддя . У разі збільшення розміру такої винагороди перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці має здійснюватися автоматично . Встановлення різних підходів до порядку обчислення розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів порушує статус суддів та гарантії їх незалежності.

17. Запровадження згідно із положеннями пункту 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 різних підходів до порядку обчислення розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які виходять у відставку, суперечить положенням частини першої статті 126 Основного Закону України щодо гарантування незалежності суддів Конституцією і законами України.

18. Згідно з частиною четвертою статті 63 Закону України «Про Конституційний Суд України» Велика палата Конституційного Суду України закриває конституційне провадження у справі, якщо під час пленарного засідання будуть виявлені підстави для відмови у відкритті конституційного провадження, передбачені статтею 62 цього закону.

19. Автори клопотання порушили перед Конституційним Судом України питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402, якими передбачено: «Відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)”, оцінюється колегіями Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, визначеному цим Законом.

Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя на підставі подання відповідної колегії Вищої кваліфікаційної комісії суддів України».

За частиною третьою статті 51 Закону України «Про Конституційний Суд України» у конституційному поданні щодо конституційності акта (його окремих положень) має зазначатися, зокрема, обґрунтування тверджень щодо неконституційності акта (його окремих положень).

З аналізу конституційного подання випливає, що в ньому не наведено обґрунтування тверджень щодо неконституційності положень пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402.

20. Конституційний Суд України вважає, що є підстави для закриття конституційного провадження у справі в частині перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) положень пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 згідно з пунктом 3 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» — невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим цим законом.

21. Суб’єкт права на конституційне подання порушив перед Конституційним Судом України питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402, згідно з якими:

— «право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом»; «судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України “Про судоустрій і статус суддів” (Відомості Верховної Ради України, 2010 р .,

№№ 41–45, ст . 529; 2015 р ., №№ 18–20, ст . 132 із наступними змінами)» (пункт 22);

— «до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України “Про судоустрій і статус суддів” (Відомості Верховної Ради України, 2010 р ., №№ 41–45, ст . 529; 2015 р ., №№ 18–20, ст . 132 із наступними змінами)» (пункт 23).

Підпунктом 16 (який набрав чинності з 1 січня 2020 року) пункту 1 розділу І Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року № 193–IX пункти 22, 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» із Закону № 1402 виключені.

22. Конституційний Суд України вважає, що є підстави для закриття конституційного провадження у справі в частині перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) положень пунктів 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 згідно з пунктом 5 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» — втрата чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1512, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 62, 63, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд України вирішив:

 

1. Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення пунктів 4, 8, 9, 11, 13, 17 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VIII зі змінами.

2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституцій­ними), положення розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VIII зі змінами:

— пункту 7 «та ліквідуються» в частині Верховного Суду України; — пункту 14 «судді Верховного Суду України»; — пункту 25.

3. Положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року№ 1402–VIII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

4. Закрити конституційне провадження у справі в частині перевірки на відпо­відність Конституції України (конституційність) положень:

— пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VIII зі змінами на підставі пункту 3 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» — невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим цим законом;

— пунктів 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VIII зі змінами на підставі пункту 5 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» — втрата чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України.

5. Рекомендувати Верховній Раді України невідкладно привести положення законодавства України у відповідність до цього Рішення.

6. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України».

 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Городовенка В. В.

стосовно Рішення Конституційного Суду України за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ

 

У Рішенні Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2­р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11,

13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ (далі — Рішення):

— визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення пунктів 4, 8, 9, 11, 13, 17 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VIII зі змінами (далі — Закон);

— визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону: пункту 7 «та ліквідуються» в частині Верховного Суду України; пункту 14 «судді Верховного Суду України»; пункту 25;

— закрито конституційне провадження у справі в частині перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) положень: пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону на підставі пункту 3 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» — невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим цим законом; пунктів 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону на підставі пункту 5 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» — втрата чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України.

На підставі статті 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» та § 74

Регламенту Конституційного Суду України вважаю за необхідне викласти окрему думку стосовно Рішення, оскільки маю зауваження щодо таких його аспектів:

— фрагментарний підхід Конституційного Суду України щодо мотивації невідповідності Конституції України (неконституційності) положень пункту 25 розділу ХІІ

«Прикінцеві та перехідні положення» Закону;

— закриття Конституційним Судом України конституційного провадження у цій справі в частині перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) положень пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, незважаючи на існування конституційно­правової проблеми щодо звільнення судді з посади через незадовільні результати оцінювання судді на відповідність займаній посаді чи відмову від такого оцінювання.

1. Принцип єдності статусу суддів як необхідна складова мотивації неконституційності положень пункту 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення»

Закону

1.1. Із мотивації у Рішенні невідповідності Конституції України положень пункту 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону вбачається, що Конституційний Суд України частково означив масштаби захисту конституційних гарантій незалежності суддів в аспекті матеріального забезпечення суддів у відставці, оскільки акцентував увагу на тому, що саме судді, які вже перебувають у відставці та досягли шістдесятип’ятирічного віку, з об’єктивних причин не можуть пройти кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді і пропрацювати після цього три роки, що є обов’язковою умовою отримання щомісячного довічного грошового утримання судді у розмірі, який визначений Законом . Таким чином, у Рішенні звужено дискримінаційний аспект положень пункту 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, якими фактично запроваджено суттєво менший розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці не лише стосовно тих суддів, які у зв’язку з їх перебуванням у відставці не пройшли оцінювання на відповідність займаній посаді і не пропрацювали після цього три роки, а й щодо усіх суддів, які мають право на відставку та не виконали цих вимог.

Насправді проблематика положень пункту 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону щодо матеріального забезпечення суддів у відставці є набагато глибшою, ніж про це зазначено у Рішенні, і стосується дотримання принципу єдності статусу суддів, тому мотивація неконституційності цих положень Закону мала бути викладена з урахуванням розуміння сутності цього принципу.

1.2. Усі судді, які працюють у судах, що утворюють систему судоустрою України, мають єдиний статус, який, з одного боку, означає єдність їх правового становища, зокрема однаковість гарантій незалежності суддів, вимог, заборон, обмежень щодо суддів, а з іншого — функціонування системи цих гарантій на основі принципу єдності статусу суддів, який передбачає рівність всіх суддів та не допускає будь­якої дискримінації стосовно них.

Конституційний Суд України звертав увагу на значимість єдності статусу судді для дотримання конституційних гарантій незалежності суддів. У підпункті 6 .2 пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року № 3­рп/2013 вказано на порушення частини першої статті 126 Конституції України та зазначено, що законодавець не може виокремлювати певну категорію суддів у відставці, які не мають права на одержання щомісячного довічного грошового утримання з підстав, не пов’язаних із статусом судді та його професійною діяльністю щодо здійснення правосуддя; таке законодавче регулювання суперечить меті встановлення конституційної гарантії матеріального забезпечення суддів як елемента їх незалежності, свідчить про його формальний характер, не відповідає принципу єдиного статусу всіх суддів України та порушує принцип рівності між суддями у відставці, які не працюють, і тими, які працюють на інших посадах, крім посади судді.

Для осмислення сутності принципу єдності статусу судді доцільно застосувати тест на дискримінацію, тим більше, що, зважаючи на закріплені в Конституції України принцип верховенства права* (частина перша статті 8) та принцип недопустимості дискримінації (частина друга статті 24), можна стверджувати, що недискримінаційний підхід є засадою функціонування усієї правової системи України, а отже — основою правового регулювання будь­якої сфери суспільного життя, у тому числі питань конституційно­правового статусу судді . Тест на дискримінацію, як відомо, полягає у недопущенні поводження з особами у різний спосіб, без об’єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуа ціях; відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об’єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимної мети або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та метою, яка переслідується*.

Враховуючи викладене, доцільно зазначити, що будь­які відмінності у питанні наданні судді у зв’язку із його відставкою щомісячного довічного грошового утримання мають бути пов’язані виключно із статусом судді, однак не можуть порушувати сутність принципу єдності статусу суддів, який означає однаковий підхід до встановлення рівня матеріального забезпечення судді у відставці, відмінності у якому повинні мати легітимну мету, а також мають бути необхідними та обґрунтованими з огляду на таку мету.

Разом із тим, визначаючи легітимну мету таких відмінностей, варто виходити із правової природи щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, яка має подвійний характер . З одного боку, таке утримання встановлюється задля забезпечення здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя, з іншого — зазначена виплата має бути належною відплатою судді за його складну та відповідальну роботу, яка пов’язана із здійсненням правосуддя . Тому встановлення рівня щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці має бути обумовлене єдиним статусом суддів та притаманною їм усім ключовою функцією — правосуддям . Про це свідчать і юридичні позиції Конституційного Суду України щодо розуміння вказаного утримання як гарантії незалежності суддів, що викладені в підпункті 2 .2 пункту 2 мотивувальної частини його Рішення від 3 червня 2013 року № 3­рп/2013.

Встановлені в міжнародних актах гарантії незалежності суддів, у тому числі щодо їх матеріального забезпечення, однаковою мірою стосуються кожного судді, і це обумовлено здійсненням ним саме суддівської функції, а відмінності у наданні вказаних гарантій не повинні негативно впливати на здійснення суддею правосуддя і мають бути обґрунтованими . Такі висновки підтверджуються і міжнародними актами, зокрема:

— рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов’язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку судді і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість; винагорода може бути різною: залежно від стажу роботи, характеру обов’язків, виконання яких покладено на суддів у їх професійному статусі, та від важливості обов’язків, що покладаються на них; оцінюватися ці фактори повинні відверто і відкрито; законом передбачено, що судді, які досягли пенсійного віку і працювали на посаді судді зазначений період, отримують пенсію по старості, рівень якої має бути якомога ближчим до рівня їхньої останньої заробітної плати на посаді судді (пункти 6 .1, 6 .2, 6 .4 Європейської хартії про закон

«Про статус суддів» від 10 липня 1998 року)*;

— оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов’язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення, мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв’язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці (пункт 54 Рекомендації CM/Rec (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам­членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року (далі — Рекомендація))*.

Таким чином, будь­які відмінності у рівні щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, як і в оплаті праці повноважного судді, мають бути обумовлені необхідністю гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя, що є спільною ключовою діяльністю суддів у контексті єдності їх статусу, а також такі відмінності мають бути обґрунтованими, тобто виправданими об’єктивними чинниками, які випливають із статусу судді, зокрема, стажем судді на посаді, характером, складністю виконуваних ним обов’язків та іншими складовими суддівської кар’єри.

1.3. На підставі викладеного можна стверджувати, що неоднаковий підхід законодавця у положеннях пункту 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону щодо визначення розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці, який спричиняє суттєво різний розмір такого утримання для суддів, які не пройшли оцінювання на відповідність займаній посаді, не обумовлений необхідністю гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя . Визначення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці не може бути поставлене в залежність від проходження такого оцінювання та відпрацювання суддею після цього трьох років на посаді судді, оскільки зазначені умови не пов’язані із належним здійсненням суддею правосуддя протягом його роботи на посаді судді, стажем роботи судді на такій посаді, характером, складністю виконуваних ним обов’язків, суддівською кар’єрою загалом.

Таким чином, положеннями пункту 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону запроваджено дискримінаційний підхід щодо матеріального забезпечення у відставці усіх суддів, які мають право на відставку, що порушує принцип єдності статусу суддів та конституційні гарантії їх незалежності.

2. Принцип незмінюваності судді та оцінювання судді на відповідність займаній посаді

2.1. Вважаю, що закриття Конституційним Судом України конституційного провадження у справі в частині перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) положень пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону на підставі пункту 3 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» — невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим цим законом, було поспішним . Хоча конституційне подання дійсно не містило належного обґрунтування неконституційності вказаних положень Закону, однак це, на мій погляд, не перешкоджало його розгляду Конституційним Судом України у цій частині . Упродовж останніх трьох років актуальною є конституційно­правова проблема щодо звільнення судді з посади через незадовільні результати оцінювання судді на відповідність займаній посаді чи відмову від такого оцінювання, яка, очевидно, потребує нагального вирішення задля забезпечення конституційних гарантій незалежності судді, дотримання принципу верховенства права та конституційного правопорядку загалом.

2.2. Згідно з положеннями підпункту 4 пункту 16* розділу XV «Перехідні положення» Основного Закону України «відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)”, має бути оцінена в порядку, визначеному законом . Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади . Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом».

Поява вказаної конституційної норми була пов’язана із необхідністю удосконалення конституційних основ правосуддя для практичної реалізації принципу верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд справи незалежним і безстороннім судом, зокрема, шляхом запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу, що дасть змогу досягти дотримання балансу між суспільними очікуваннями та захистом індивідуальних прав1.

Таким чином, визначене на конституційному рівні оцінювання судді на відповідність займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності поширюється, зокрема, на всіх працюючих суддів, які обрані до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України

(щодо правосуддя)» (тобто до 30 вересня 2016 року), має тимчасовий характер, оскільки є спеціальним механізмом перехідного етапу судової реформи, який запроваджений задля досягнення однієї мети — оновлення суддівського корпусу у зв’язку із необхідністю відновлення до нього довіри суспільства.

2.3. Конституційно­правовий статус судді визначається цілісною та збалансованою системою конституційних гарантій незалежності і недоторканності судді, які закріплені на конституційному рівні.

Стабільність цих гарантій є вимогою принципу верховенства права, що передбачений у частині першій статті 8 Конституції України . У пункті 4 Рекомендації наголошено, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом; і це є істотним проявом принципу верховенства права.

Стабільність конституційних гарантій незалежності та недоторканності судді забезпечується, зокрема, їх чітким, ясним та послідовним визначенням у профільному розділі VIII Конституції України, який зберіг автентичну назву «Правосуддя», а також системним підходом законодавця до розуміння суті вказаних гарантій через призму конституційних принципів та цінностей, насамперед принципу верховенства права.

З огляду на це не сприяє забезпеченню стабільності гарантій незалежності судді визначення підстав для звільнення судді з посади у положеннях підпункту 4 пункту 16* розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, які самі по собі мають тимчасовий характер, і їх дія окреслена досягненням мети — оновлення суддівського корпусу у зв’язку із необхідністю відновлення до нього довіри суспільства, що не має чітких часових рамок.

2.4. Однією із ключових гарантій незалежності судді є імпліцитно визначений у Конституції України принцип незмінюваності суддів, який закріплений у положеннях її статті 126 у вигляді безстроковості перебування судді на посаді, вичерпного переліку підстав звільнення судді з посади та припинення його повноважень.

Цей принцип є визнаним і у міжнародних актах . Так, судді, яких призначають чи обирають, мають гарантований термін повноважень до обов’язкового виходу на пенсію чи завершення строку повноважень там, де це встановлено; суддів може бути тимчасово усунуто з посади або звільнено тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов’язки чи через поведінку, що не відповідає посаді, яку вони обіймають (пункти 12, 18 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та від 13 грудня 1985 року)1 . Аналогічні правила містяться і у положеннях Рекомендації, згідно із пунктом 49 якої, зокрема, забезпечення терміну перебування на посаді та незмінюваності є ключовими елементами принципу незалежності суддів.

Таким чином, виходячи із стабільності конституційних гарантій незалежності судді, питання щодо звільнення судді з посади вирішуються із дотриманням принципу незмінюваності судді, який передбачає можливість звільнення судді із посади виключно із тих підстав, які визначені у розділі VIII «Правосуддя» Конституції України, а саме у положеннях частини шостої її статті 126.

2.5. Положеннями підпункту 4 пункту 16* розділу XV «Перехідні положення» Основного Закону України визначено самостійну підставу для звільнення судді з посади, яка фактично дозволяє його звільнення через незадовільні результати оцінювання на відповідність судді займаній посаді чи відмову від проходження такого оцінювання . Вказаної підстави не передбачено у вичерпному переліку підстав для звільнення судді з посади, який закріплений у частині шостій статті 126 Конституції України . Такий збіг, на моє переконання, не є випадковим, оскільки аналіз цього переліку дає чітке уявлення про те, що визначені у ньому підстави для звільнення судді з посади базуються на принципі незмінюваності суддів та не передбачають можливості звільнення судді з посади не з його волі, якщо відсутні істотні протиріччя із високим статусом судді . Зокрема, відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Основного Закону України підставою для звільнення судді з посади є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді . Однак незадовільні результати оцінювання судді на відповідність займаній посаді чи відмова від проходження такого оцінювання, що є підставою для звільнення судді з посади відповідно до положень підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, не завжди спричиняють істотні суперечності із високим статусом судді, а швидше свідчать про необхідність підвищення професійної кваліфікації судді.

Не заперечуючи загалом важливості та корисності систем оцінювання суддів, які держава запроваджує із метою ефективного здійснення правосуддя, варто враховувати класичне призначення інституту оцінювання професійної діяльності судді, який за будь­яких обставин не повинен нівелювати незалежність судді, особливо піддавати сумніву безстроковість його перебування на посаді.

Як вбачається із міжнародних стандартів, використання вказаного інституту не має шкодити незалежності судочинства; навпаки, оцінювання суддів, як правило, застосовується із метою допомогти суддям визначити ті аспекти їхньої діяльності, щодо яких вони можуть висловити бажання вдосконалюватися, а також для кар’єрного росту; періодичні екзамени для суддів (атестації), які можуть призвести до звільнення суддів або інших санкцій, є неприпустимими для суддів, призначених безстроково (пункти 27, 28 Київських Рекомендацій ОБСЄ щодо незалежності судової системи в країнах Східної Європи, Південного Кавказу та Центральної Азії від 23–25 червня 2010 року)1 . Подібний припис міститься у пункті 23 Декларації щодо принципів незалежності судової влади 2015 року, в якій, зокрема, наголошено, що оцінювання суддів не може бути приводом для звільнення судді з посади*.

Проблематику узгодження використання інституту оцінювання судді із незалежністю судової влади усесторонньо проаналізовано у Висновку Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади від 24 жовтня 2014 року № 17 (2014) . У цьому документі зазначено, що вказаний інститут притаманний багатьом європейським державам, використовується ними для різних цілей, і наслідки такого використання також неоднакові, можливе навіть звільнення судді з посади; наголошено також, що має бути дотриманий баланс між незалежністю судді та його оцінюванням, і, зрештою, судова незалежність повинна мати першочергове значення; незадовільні результати оцінювання не повинні (окрім виняткових обставин) призводити до звільнення судді з посади; це може відбутися лише у разі серйозного порушення дисциплінарних правил або кримінального законодавства, або якщо об’єктивний висновок, отриманий в результаті оцінювання, однозначно підтверджує нездатність чи небажання судді виконувати свої обов’язки на мінімально прийнятному рівні*.

Отже, запроваджене підпунктом 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Основного Закону України оцінювання судді на відповідність займаній посаді має сприяти насамперед підвищенню ефективності правосуддя за рахунок виявлення у роботі судді недоліків та надання їм можливості їх виправляти, що, однак, не повинно нівелювати гарантії незалежності судді та, особливо, перешкоджати безстроковому перебуванню судді на посаді . Тобто непроходження суддею вказаного оцінювання лише у виняткових випадках може призвести до його звільнення з посади . Це узгоджується із зауваженнями Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеційської Комісії) в аспекті визначеної вказаними конституційними положеннями процедури, яка, на її думку, може бути тільки винятковим заходом, що вимагає найвищої міри обережності*.

2.6. Враховуючи усі наведені аргументи, маю підстави стверджувати, що законодавець повинен був уникати формального впровадження вимог підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Основного Закону України шляхом фактичного дублювання змісту цього підпункту у положеннях пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону . Із метою дотримання гарантій незалежності суддів, принципу незмінюваності судді та, нарешті, принципу верховенства права у Законі мали бути передбачені гарантії щодо винятковості та обмеженості у часі оцінювання на відповідність судді займаній посаді, визначеного згаданою конституційною нормою, непроходження якого є самостійною підставою для звільнення судді із посади.

Умова щодо винятковості вказаного заходу могла бути виконана через визначення законодавцем механізмів, які забезпечили би співмірність наслідків від незадовільних результатів оцінювання судді на відповідність займаній посаді до гарантування незалежності судді та його незмінюваності на посаді, зокрема, за рахунок надання можливості судді усунути професійні недоліки у його роботі, виявлені у результаті вказаного оцінювання, шляхом підвищення ним своєї кваліфікації, звільнення лише тих суддів, у поведінці яких дійсно виявлено істотні суперечності із високим статусом судді.

Закон не містить таких механізмів; пунктом 20 його розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» лише визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, визначеному Законом; виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя за поданням відповідної колегії Вищої кваліфікаційної комісії суддів України . Оспорювані положення Закону не містять жодних термінів щодо проведення вказаного оцінювання, тоді як його проходження залежить не лише від волі судді, а насамперед від злагодженої діяльності колегій Вищої кваліфікаційної комісії суддів України . Нині відбувається реформування названого органу, що не дозволяє суддям поза їх волею пройти оцінювання на відповідність займаній посаді . Саме такою юридичною невизначеністю обумовлюється відсутність балансу між забезпеченням гарантій незалежності судді та легітимною метою згаданого оцінювання, оскільки на суддів фактично покладено обов’язок щодо його проходження, який не може бути виконаний.

Таким чином, положення пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону розширює підстави для звільнення судді з посади, що не відповідає статті 8, частинам першій, п’ятій, шостій статті 126 Конституції України.

 

Суддя Конституційного Суду України В . В . ГОРОДОВЕНКО

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Касмініна О. В.

стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ

 

Конституційний Суд України, ухваливши 18 лютого 2020 року Рішення № 2­р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ зі змінами (далі — Рішення), визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення пунктів 4, 8, 9, 11, 13, 17 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ зі змінами (далі — Закон); такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, а саме: пункту 7 «та ліквідуються» в частині Верховного Суду України; пункту 14 «судді Верховного Суду України»; пункту 25; а також закрив конституційне провадження у справі в частині перевірки на відповідність Конституції України положень пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону на підставі пункту 3 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» (невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим цим законом) та пунктів 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону на підставі пункту 5 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» (втрата чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України).

В цілому підтримую Рішення, проте не згоден із закриттям конституційного провадження у справі в частині перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) положень пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, оскільки вважаю, що в конституційному поданні наведено обґрунтування тверджень щодо неконституційності вказаних положень . Вважаю за необхідне на підставі статті 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» висловити окрему думку стосовно зазначеного.

Відповідно до положень пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, визначеному Законом; виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя на підставі подання відповідної колегії Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Вказаними положеннями Закону передбачено умови проходження оцінювання відповідності займаній посаді суддями, обраними чи призначеними до набуття чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», що впливає на строк перебування на посаді судді, обраного чи призначеного до набрання чинності наведеним законом, оскільки виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності є підставою для його звільнення, тобто скорочення строку перебування такого судді на посаді.

Таким чином, положення пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону визначають два ключових моменти, пов’язані із забезпеченням незалежності судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», а саме: проходження оцінювання відповідності судді займаній посаді та можливість звільнення такого судді з посади у разі непроходження оцінювання.

Конституційний Суд України у Рішенні дійшов висновку, що «судді Верховного Суду України мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду . Відтак фактична диференціація суддів Верховного Суду України та суддів Верховного Суду не узгоджується з принципом незмінюваності суддів, що є складовою конституційної гарантії незалежності суддів» . На мою думку, Конституційний Суд України повинен був в аспекті отриманого висновку щодо принципу незмінюваності суддів — складової конституційної гарантії незалежності суддів — провести перевірку положень пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону та визнати їх такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), адже суддя, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», може бути звільнений у разі виявлення за результатами оцінювання колегіями Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, визначеному Законом, його невідповідності займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності . Це порушує принцип незмінюваності судді та скорочує строк його перебування на посаді.

У Рекомендаціях СМ/Rec (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам­членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки, ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи 17 листопада 2010 року, зазначено, що забезпечення терміну перебування на посаді та незмінюваності — ключові елементи принципу незалежності суддів; відповідно, судді повинні мати гарантований термін перебування на посаді до часу обов’язкового виходу у відставку, де такий існує; термін перебування суддів на посаді має визначатися законом; призначення на посаду на постійній основі має бути призупинене лише у випадках значного порушення дисциплінарних або кримінальних положень, визначених законом, або якщо суддя більше не може виконувати суддівські функції; достроковий вихід судді у відставку повинен бути можливим лише на прохання цього судді або у зв’язку зі станом здоров’я (пункти 49, 50) . Вказане узгоджується з міжнародними стандартами щодо незалежності суддів.

Україна, набуваючи членства в Раді Європи, взяла на себе відповідальність щодо забезпечення незалежності судової влади . Проте вказане зобов’язання може бути реалізоване лише шляхом забезпечення незалежного перебування судді на посаді, в рамках приписів, передбачених Конституцією України . Хочу звернути увагу, що скасування на конституційному рівні інституту «призначення судді на посаду вперше» було кроком до забезпечення європейських стандартів незмінюваності суддів — однієї з гарантій їх незалежності — під час перебування на посаді . Тому положення пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону не узгоджуються як з приписами Конституції України, так і з міжнародними стандартами.

Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

У Рішенні від 1 грудня 2004 року № 19­рп/2004 Конституційний Суд України зазначив, що незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організації та функціонування судів і професійної діяльності суддів; гарантована Конституцією України незалежність суддів насамперед забезпечується особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади (абзаци перший, другий підпункту 4 .1 пункту 4 мотивувальної частини).

Пунктами 1–6 частини шостої статті 126 Конституції України передбачено вичерпний перелік підстав для звільнення судді, а саме: неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я; порушення суддею вимог щодо несумісності; вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді; подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням; незгода на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя обіймає посаду; порушення обов’язку підтвердити законність джерела походження майна.

Звільнення судді з посади через неспроможність судді скласти кваліфікаційний іспит чи відмову від нього не узгоджується із вказаними приписами Конституції України і вказує на те, що положеннями пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону законодавець встановив додаткову підставу для звільнення судді з посади.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 19 листопада 2013 року № 10­рп/2013 зазначив, що «в Основному Законі України закріплено вичерпний перелік підстав для звільнення судді з посади, що унеможливлює законодавче розширення чи звуження цього переліку . Відповідно до повноважень, передбачених пунктом 3 частини першої статті 85, пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України, Верховна Рада України має право визначати в законах України порядок, умови та наслідки звільнення судді з посади» (абзац третій підпункту 3 .1 пункту 3 мотивувальної частини).

Тому, на мою думку, не існує жодних сумнівів щодо того, що положення пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону ухвалені з порушенням приписів Конституції України та міжнародних стандартів.

Хочу звернути увагу, що підпунктом 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України передбачено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом . У рішенні Європейського суду з прав людини «Олександр Волков проти України» підкреслено, що «згідно із законом» означає, крім іншого, відповідність цього закону принципу верховенства права.

Проте законодавець, приймаючи Закон, положеннями пункту 20 його розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» проігнорував положення Конституції України щодо особливого статусу суддів, а саме щодо їх незалежності.

Пунктом 23 Декларації щодо принципів незалежності судової влади, прийнятої конференцією голів верховних судів країн Центральної та Східної Європи, визначено, що якщо закон передбачає оцінювання професійної діяльності суддів, таке оцінювання має відбуватися з дотриманням принципу незалежності судової влади; оцінювання суддів може виявляти питання, в яких їм слід удосконалюватися, та визначати претендентів на підвищення по службі; оцінюванням не можна зловживати; воно не може слугувати приводом для звільнення судді з посади.

Вказаними приписами підкреслено, що кваліфікаційне оцінювання судді має на меті оцінку професійності такого судді, про що і йдеться у Законі, проте таке оцінювання не може бути підставою для звільнення судді з посади у разі непроходження або відмови від проходження кваліфікаційного оцінювання.

Загальна декларація прав людини 1948 року (стаття 10), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (пункт 1 статті 6), а також Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року (пункт 1 статті 14) закріплюють, що кожен повинен мати право на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, незалежність судової влади є необхідною для реалізації цього права.

У Рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3­рп/2003 зазначено, що «конституційне право людини на судовий захист, який є гарантією всіх прав і свобод людини і громадянина» (абзац дев’ятий пункту 9 мотивувальної частини).

Отже, законодавець повинен дотримуватися основоположних міжнародних стандартів та приписів Конституції України та інших нормативно­правових актів щодо суддівського корпусу.

Принцип незмінюваності судді гарантує перебування судді на посаді до досягнення ним 65 років, крім випадків його звільнення або припинення ним повноважень відповідно до Конституції України . Тому я вважаю, що законодавець повинен гарантувати кожному судді, незалежно від різних факторів, а саме: призначення його на посаду строком на п’ять років або обрання суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», дотримання принципу незмінюваності, який є невід’ємною складовою конституційної гарантії незалежності суддів . Таким чином, положення пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону повинні були бути перевірені на відповідність Конституції України (конституційність).

 

Суддя Конституційного Суду України О . В . КАСМІНІН

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Первомайського О. О.

у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ

 

Конституційний Суд України (далі — Конституційний Суд) 18 лютого 2020 року ухвалив Рішення № 2­р/2020 (далі — Рішення) у справі № 1­15/2018 за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ (далі — Закон № 1402).

Я усвідомлюю те, що в той час, коли літак з евакуйованими українцями вимушений довго кружляти в небі України*, тому що інші українці молитвами* чи іншим чином протестують проти його приземлення на їх малій батьківщині, ця окрема думка, як, можливо, і саме Рішення, мало кого зацікавлять.

Однак значущість Рішення, відчуття відповідальності за його ухвалення зобов’язують мене як суддю Конституційного Суду України викласти власні міркування щодо справи та ухваленого в ній Рішення.

Зміст резолютивної частини Рішення

1. Конституційний Суд, зокрема, ухвалив таке:

«1 . Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення пунктів 4, 8, 9, 11, 13, 17 розділу ХІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 2 червня 2016 року № 1402–VIII зі змінами.

2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституцій­ними), положення розділу ХІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 2 червня 2016 року № 1402–VIII зі змінами:

— пункту 7 “та ліквідуються” в частині Верховного Суду України; — пункту 14 “судді Верховного Суду України”; — пункту 25.

4. Закрити конституційне провадження у справі в частині перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) положень:

— пункту 20 розділу XII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 2 червня 2016 року № 1402–VIII зі змінами на підставі пункту 3 статті 62 Закону України “Про Конституційний Суд України” — невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим цим законом;

— пунктів 22, 23 розділу XII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VIII зі змінами на підставі пункту 5 статті 62 Закону України “Про Конституційний Суд України” — втрата чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України».

 

Основні висновки Конституційного Суду

2. Методологія Конституційного Суду щодо опрацювання фінального тексту рішення у більшості справ, особисто для мене, має такий недолік, як постійне скорочування тексту мотивувальної частини рішення у зв’язку з тим, що певні частини тексту рішення не дістають підтримки у необхідної кількості суддів Конституційного Суду . Внаслідок цього ухвалені рішення іноді мають своєрідні «прогалини» в мотивуванні юридичної позиції Конституційного Суду, що, звісно, не сприяє зовнішньому сприйняттю та якісному тлумаченню рішень Конституційного Суду, їх подальшому виконанню тощо.

На мою думку, має окремі недоліки й мотивувальна частина Рішення, внаслідок чого є ризики хибного тлумачення його змісту у цілому (мотивувальна та резолютивна частини) та потенційні проблеми з його подальшим виконанням.

3. З метою мінімізації цих ризиків, вважаю за необхідне відзначити таке.

По­перше, зі змісту Рішення випливає, що в окремих нормах Закону № 1402 всупереч Конституції України була закріплена спроба ліквідації найвищого суду в системі судоустрою України.

Ця спроба відповідно до Рішення була не лише неконституційною, а також невдалою, оскільки згідно з Конституцією України, іншими нормами Закону № 1402 у 2016, 2017 роках було здійснено лише перейменування найвищого суду у системі судоустрою України, в процесі якого з словесної конструкції «Верховний Суд України» було вилучено власну назву держави «Україна» та залишено тільки власну назву органу — «Верховний Суд» (пункт 7, абзац третій пункту 13 мотивувальної частини Рішення).

По­друге, згідно з Рішенням на момент його ухвалення в Україні існує та діє лише один найвищий суд у системі судоустрою України — Верховний Суд.

По­третє, Рішенням визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення пунктів 4, 8, 9, 11, 13, 17 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402, а отже, Рішенням, зокрема, не ставиться під сумнів повноважність Верховного Суду як органу судової влади у цілому, наявність повноважень у суддів Верховного Суду, обраних до його складу в результаті проведення двох відповідних конкурсів протягом 2016–2019 років.

По­четверте, згідно з Конституцією України та Рішенням щодо суддів, які перебували на посадах суддів Верховного Суду України (до його перейменування), можуть бути проведені процедури оцінювання, як це передбачено підпунктом 4 пункту 16* розділу XV «Перехідні положення» Основного Закону України в порядку, визначеному законом, однак ці судді не повинні проходити конкурс для зайняття посад у Верховному Суді, оскільки станом на 15 грудня 2017 року1 вони вже були суддями найвищого суду у системі судоустрою України.

По­п’яте, виконання Рішення потребує невідкладного внесення змін до законодавства (пункт 5 резолютивної частини Рішення), зокрема в частині проведення оцінювання суддів, які до 15 грудня 2017 року перебували на посадах суддів Верховного Суду України.

 

Недоліки Рішення та додаткові міркування щодо внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)

4. Сучасна конституційна демократія неможлива, зокрема, без поділу державної влади та розумного балансу в її поділі.

Беззаперечним є також те, що конституційна демократія потребує існування судової влади та її незалежності й інституційної самостійності від інших гілок влади.

Зазначені засадничі положення дістали своє текстуальне закріплення в статті 6 Основного Закону України, норми якої мають тлумачитись в сутнісному зв’язку з іншими конституційними приписами.

Конституція України визначала, що Верховний Суд є єдиним та одиничним органом судової влади, який є найвищим судом у системі судоустрою України.

Таким чином, Верховний Суд як єдиний та одиничний суд у системі судоустрою України, що безпосередньо визначений в Конституції України, de jure та de facto репрезентує судову владу в Україні.

На мою думку, в Рішенні мало б бути закріплено те, що Верховний Суд* взагалі не може бути ліквідований, у тому числі шляхом внесення змін до Конституції України Верховною Радою України, за винятком ухвалення рішення щодо такої ліквідації безпосередньо Українським народом.

На підставі наведеного, можна дійти висновку, що наявна в Рішенні аргументація стосовно процедури ліквідації, зміни найменування, перегляду конституційних повноважень так званих конституційних органів* (абзац другий пункту 4 Рішення) в порядку внесення змін до Конституції України Верховною Радою України, на моє переконання, хибно застосована Конституційним Судом щодо Верховного Суду, оскільки рівень його своєрідної конституційної захищеності* більший порівняно з такими конституційними органами, як, наприклад, Фонд державного майна, Антимонопольний комітет України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

5. Вважаю, що Конституційний Суд в Рішенні мав можливість сформувати та вмотивувати юридичну позицію, згідно з якою положення частини другої статті 125 Конституції України щодо повноважень Верховної Ради України, Президента України та Вищої ради правосуддя стосовно утворення, реорганізації та ліквідації судів не може бути поширено на Верховний Суд як орган судової влади взагалі, оскільки сам факт існування Верховного Суду як органу, що презентує судову владу, не може залежати від дискреційних повноважень органів інших гілок державної влади*.

Ігнорування Конституційним Судом потреби в такому тлумаченні норм Конституції України в Рішенні не захищає Верховний Суд від подальших спроб атак на нього з боку інших гілок влади.

6. Конституція України містить положення, яке передбачає проведення оціню­вання в порядку, визначеному законом, відповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики, доброчесності (підпункт 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення»).

Зазначене положення узгоджується з приписом частини десятої статті 131 Конституції України, згідно з яким щодо суддів може здійснюватись, у тому числі, оцінювання.

Щодо зазначених положень Конституції України в січні 2016 року було здійснено попередній конституційний контроль та визнано Конституційним Судом такими, що відповідають вимогам статей 157, 158 Основного Закону України (висновки від 20 січня 2016 року № 1­в/2016, від 30 січня 2016 року № 2­в/2016).

У конституційному поданні Верховний Суд України запропонував Конституційному Суду перевірити на відповідність ряду статей Основного Закону України положення пункту 20 Закону № 1402, яке майже дослівно відтворює положення підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

Закриваючи конституційне провадження в частині перевірки на відповідність Основному Закону України положень пункту 20 Закону № 1402, Конституційний Суд, на мою думку, мав визнати це положення таким, що відповідає Конституції України, а не уникати відповіді стосовно цієї частини конституційного подання шляхом тверджень щодо його необґрунтованості.

7. Стосовно положення підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Основного Закону України пов’язане також моє наступне зауваження щодо Рішення.

У зазначеному положенні Конституції України передбачено проведення оцінювання в порядку, визначеному законом, відповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики, доброчесності.

Згідно з першим реченням підпункту 4 пункту 16* розділу XV «Перехідні положення» Основного Закону України відповідність судді займаній посаді шляхом зазначеного оцінювання має бути проведена стосовно суддів, яких призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)».

Тобто зазначене положення Конституції України стосується всіх суддів, призначених або обраних на посаду судді до 30 вересня 2016 року.

Натомість в Рішенні наголошено на тому, що законодавець має передбачити спеціальну процедуру та критерії оцінювання суддів Верховного Суду України (абзац четвертий пункту 12).

Вважаю, що критерії оцінювання відповідності судді займаній посаді, а саме компетентність, професійна етика, доброчесність, вже встановлені зазначеною нормою Конституції України як нормою прямої дії, а тому закон не може передбачати інших критеріїв такого оцінювання в контексті положень підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Основного Закону України.

З цих міркувань не можу погодись з Рішенням Конституційного Суду в цій частині.

8. Рішення Конституційного Суду є обов’язковим (стаття 151* Конституції України).

Іманентною ознакою будь­якого рішення Конституційного Суду є те, що воно, по­перше, може бути виконано (об’єктивна складова), по­друге, є зрозумілим для суб’єктів виконання (суб’єктивна складова).

Вважаю, що Рішення в цьому аспекті має певні вади, у зв’язку з чим зазначаю таке.

9. За межами Рішення залишилась та обставина, що в національній правовій системі обрано модель юридичного регулювання, згідно з якою відбувається наділення органу державної влади, в цьому випадку Верховного Суду держави1, статусом юридичної особи (юридичної особи публічного права).

Так, з часу проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року в Україні існував такий орган судової влади, як Верховний Суд, в назві якого у вересні 1991 року зникла вказівка на «Українську РСР»2, а із внесенням змін до Конституції України в червні 2016 року — і вказівка на власну назву держави «Україна».

Водночас 24 лютого 1994 року до чинного на той час Державного реєстру звітних (статистичних) одиниць України було включено відомості щодо юридичної особи — Верховний Суд України*, код 00019034, адреса: 01024, м . Київ, Печерський район, вул. Пилипа Орлика, буд. 4.

У свою чергу 9 листопада 2017 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб­підприємців та громадських формувань було внесено реєстраційний запис щодо юридичної особи — Верховний Суд, код 41721784, адреса: 01043, м . Київ, Печерський район, вул. Пилипа Орлика, буд. 8.

Таким чином, з ухваленням Закону № 1402, що містив, зокрема, положення пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» щодо припинення діяльності та ліквідації Верховного Суду України, дискусія стосовно можливості припинення діяльності та (або) ліквідації найвищого суду у системі судоустрою України фактично та безпідставно змішалась з дискусією щодо припинення (у формі одного з видів реорганізації або ліквідації) юридичної особи публічного права.

10. Вважаю, що в Рішенні мало було б чітко зазначено, що проблематика при­пинення діяльності та (або) ліквідація юридичних осіб публічного права в контексті цієї справи перебуває за межами конституційно­правового регулювання, а тому безпідставно ототожнювати припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду як конституційного органу та припинення та ліквідацію Верховного Суду як юридичної особи публічного права.

Іншими словами, Верховний Суд як орган державної влади взагалі може не мати статусу юридичної особи (юридичної особи публічного права), як, наприклад, відсутній такий статус у Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України, але наявність чи відсутність статусу юридичної особи у Верховного Суду не впливає на його конституційно­правовий статус, його повноваження та діяльність, а тому Верховний Суд як орган державної влади не може бути припинений (реорганізований чи ліквідований) як «звичайна» юридична особа публічного права.

Отже, в мотивувальній частині Рішення мало бути зазначено, що Верховна Рада України на виконання рішення має шляхом ухвалення змін до чинного законодавства вирішити проблему одночасного існування* двох окремих юридичних осіб публічного права, які обидві в теперішній час (у зв’язку з недоліками нормативного регулювання та правозастосування) є цивільно­правовим уособленням єдиного та одиничного органу державної влади — Верховного Суду.

11. Важливо, що вирішення проблеми одночасного існування зазначених двох окремих юридичних осіб публічного права необхідне також для належного врегулювання:

— трудових та інших відносин за участю працівників, роботодавцем для яких була юридична особа з назвою (найменуванням) «Верховний Суд України», код 00019034;

— майнових відносин щодо державного рухомого та нерухомого майна, яке перебуває на балансі або іншим чином обліковується чи перебуває на певному праві (титулі) у такої юридичної особи, як «Верховний Суд України», код 00019034.

12. У Рішенні в одному з висновків зазначено, що «… судді Верховного Суду України мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду» (перше речення абзацу третього пункту 13).

Насправді, з цієї та інших частин Рішення залишається незрозумілим, по­перше, чи були ці судді повноважними в період з 15 грудня 2017 року до моменту набуття чинності Рішенням, по­друге, які інші акти (крім самого Рішення) та дії Верховної Ради України, Голови Верховного Суду та (або) інших органів та (або) посадових осіб необхідні для фактичного допуску цих суддів до здійснення правосуддя у складі Верховного Суду.

Відсутність бажаної юридичної визначеності в цій частині Рішення створює ризики для його належного виконання в розумні строки.

13. Можливо, й слушно, але Конституційний Суд у Рішенні оминув ще одну важливу проблему.

Ідеться про визначення розумних строків проведення оцінювання, яке передбачено підпунктом 4 пункту 16* розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, з метою виявлення відповідності (невідповідності) судді займаній посаді.

Зазначене положення Конституції України набуло чинності 30 вересня 2016 року, але у зв’язку з різними обставинами відповідна процедура оцінювання щодо значного кола суддів, яких було призначено або обрано на посаду до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», до цього часу не завершена.

Така обережність Конституційного Суду у формуванні юридичних позицій не завжди є виправданою, тим більше, коли це стосується таких важливих питань, як конституційні гарантії незалежності суддів.Висновки

Переконаний, що лютий 2020 року залишиться в новітній історії України не лише у зв’язку з ганебною для національної гідності «битвою під Новими Санжарами»1.

Значно важливішим для історії у цілому та розбудови України як правової держави, зокрема, буде Рішення у цій справі, згідно з яким Конституційний Суд здійснив, можливо, й не ідеальну, але цілком свідому та необхідну спробу щодо захисту незалежності та самостійності судової гілки влади, без існування якої, як відомо, неможливі ні конституційна демократія, ні гарантування прав і свобод людини і громадянина.

 

Суддя Конституційного Суду України О . О . ПЕРВОМАйСЬКий

 

ОКРЕМА ДУМКА

VOTUM SEPARATUM

судді Конституційного Суду України Сліденка І. Д.

стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ

 

Зважаючи на наявність Рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2­р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ (далі — Рішення), прийнятого формальною більшістю від конституційного складу Конституційного Суду України; констатуючи той факт, що застосовані методологія і аргументація, визначені

на їх основі Конституційним Судом України абстрактно­теоретичні конституційність положень пунктів 4, 8, 9, 11, 13, 17 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VIII зі змінами та неконституційність положень розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного закону, а саме:

— пункту 7 «та ліквідуються» в частині Верховного Суду України;

— пункту 14 «судді Верховного Суду України»;

— пункту 25,

мають відверто суб’єктивний та очевидно відносний характер і не відображають сутнісних сторін справи;

усвідомлюючи необхідність субстанційно­онтологічного аналізу для визначення помилок, недоліків, недосконалостей та загроз і і наслідків, які містяться в Рішенні;

користуючись правом на окрему думку, наданим статтею 93 Закону України «Про Конституційний Суд України»;

вважаю за необхідне висловити такі вади щодо концепції Рішення.

 

Заперечення щодо концепції Рішення

Концептуальні проблеми та вади Рішення є прямим наслідком специфічної логіки так званої судової реформи 2016 року. Рішення і справа породжені неповноцінністю підходів, застосованих законодавцем для трансформації судової системи в ході цієї реформи.

Логічний ланцюг фактів і подій, що призвів до ухвалення саме такого Рішення, є таким.

1. Конституційні і законодавчі зміни 2016 року є наслідком сукупної дії двох факторів: так званої реформи 2010 року та люстраційних процесів, що стали наслідком Революції Гідності.

2. У результаті реформи 2010 року (так звана реформа Портнова) було при­йнято новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453–VI (ідеолог Портнов), Верховний Суд України позбавлено повноважень касаційної інстанції, запроваджено Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий адміністративний суд України, Вищий господарський суд України . Крім того, було внесено зміни до Регламенту Верховної Ради України, якими було надано широкі повноваження щодо призначення суддів Комітетом Верховної Ради України з питань правосуддя, який очолював Ківалов . Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) у висновку зазначила: «Найбільше занепокоєння Венеційської Комісії викликали положення закону, якими радикально звужено роль Верховного Суду України та розширено повноваження Вищої ради юстиції у процесі призначення на посади та звільнення з посад суддів, а також щодо здійснення дисциплінарного провадження щодо них, з огляду на те, що склад цього органу не відповідає міжнародним стандартам» . Основна ідея авторів Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453–VI полягала в спрощенні контролю над судовою системою з боку президентської влади через її роздрібнення та ліквідацію моноієрархії Верховного Суду України . Корупційний фактор полегшував це завдання.

3. Ідеологічний базиc реформи 2016 року має своїм корінням люстраційні процеси, які почались в Україні у 2014 році, а їх основа — люстраційне законодавство, зокрема:

— Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 8 квітня 2014 року № 1188–VII;

— Закон України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682–VII;

— наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України “Про очищення влади”» від 16 жовтня 2014 року № 1704/5;

— Закон України «Про внесення змін до Закону України “Про вищу освіту” щодо встановлення обмежень при обранні на посаду (призначення виконувача обов’язків) керівника вищого навчального закладу» від 14 травня 2015 року № 415–VIII в частині обмежень щодо призначення на посади осіб, які голосували за диктаторські закони 16 січня 2014 року.

4. Реформа судової системи 2016 року стала логічним продовженням цього дискурсу, а саме:

— 2 липня 2016 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» № 1401–VIII;

— в цей же день Верховна Рада України прийняла новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402–VIII;

— внесено зміни до процесуального законодавства, зокрема прийняті Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року № 2147–VIII, Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192–VIII, Закон України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798–VIII.

5. Особливості реформи 2016 року полягають у скасуванні реформи Портнова, відновленні повноважень Верховного Суду (як вищого в судовій ієрархії органу), ліквідації спеціалізованих судів, наділенні Вищої ради правосуддя повноваженнями призначати на посади та звільняти з посад суддів, але указом Президента України . Це, зокрема, проявилось у зміні назви Верховного Суду (без України), звільненні всіх суддів Верховного Суду України та оголошенні нового конкурсу до Верховного Суду, утворенні трирівневої судової системи (замість спеціалізованих судів — єдина касація у виді Верховного Суду (його окремих судів за відповідною спеціалізацією), передбаченні утворення Вищого антикорупційного суду та Вищого суду з питань інтелектуальної власності, запровадженні кваліфікаційного оцінювання суддів, призначенні суддів бестроково замість 5 років, а також у запровадженні адвокатської монополії.

6. Основною особливістю реформи 2016 року в контексті конституційного нор­моконтролю, що призвів до Рішення, є те, що Верховну Раду України як політичний орган позбавлено права призначати та звільняти суддів, таким правом наділено Вищу раду правосуддя . Але відповідне подання про призначення на посаду судді чи звільнення його з посади повинен обов’язково підписати у виді указу Президент України . Водночас Президента України позбавлено права утворювати суди, таке право закріплено виключно за парламентом (їх утворення, ліквідація, реорганізація) . До того ж Президента України, Верховну Раду України та з’їзд суддів України позбавлено права звільняти з посад суддів Конституційного Суду України.

7. По суті, зміна повноважень у трикутнику президент, парламент, суди в частині утворення/ліквідації судів стала доктринальною причиною виникнення конституційного конфлікту Верховний Суд — Верховний Суд України.

8. Таким чином, логічний ланцюг подій, які призвели до конституційного кон­флікту, що знайшов своє вирішення у Рішенні, є таким: реформа 2010 року, яка змінила повноваження та функціональне позиціонування Верховного Суду України — люстраційне законодавство 2014 року — реформа 2016 року, сутність якої полягала у «перезавантаженні» — люстрації — судової системи шляхом її реорганізації.

9. Практична причина виникнення конституційного конфлікту — спосіб тран­сформації Верховного Суду України — неможливість ліквідації одного вищого судового органу і створення іншого de jure . При цьому така ліквідація de facto здійснена шляхом оцінювання/люстрації суддів Верховного Суду України.

10. Причини саме такого способу оцінювання — необхідність на законних підставах звільнити суддів Верховного Суду України та провести конкурс до Верховного Суду . За сукупністю ознак заходи, що застосовувались при цьому — перевірка доброчесності еtс, — є нічим іншим, як люстрацією суддів.

11. У правовій системі України в принципі не передбачено можливості для ліквідації вищого судового органу, оскільки його статус встановлюється Конституцією України . На практиці можливо лише нівелювати його значення (реформа 2010 року).

12. Через відсутність нормативної можливості ліквідувати вищий судовий орган без внесення змін до Конституції України в Україні у 2016 році з’явилось два вищі судові органи.

13. Такій ситуації сприяла позиція частини суддів Верховного Суду України, які відмовлялись залишати свої посади, зважаючи на гарантії суддівської незалежності, передбачені статтею 126 Конституції України.

14. Іншого виходу, окрім як добровільне прийняття цими суддями оцінювання, правова система України не передбачала . Розрахунок реформи 2016 року був таким, що ця проблема вирішиться ipso facto.

15. Як показали подальші події, такий розрахунок був марним.

16. Після початку функціонування Верховного Суду (15 грудня 2017 року) конституційний конфлікт в Конституційному Суді України практично можна було вирішити лише щодо суддів Верховного Суду України.

17. Однак остаточно проблему може вирішити лише законодавець, оскільки її вирішення потребує внесення змін до законодавства в частині трансформації статусу судді Верховного Суду України в статус судді Верховного Суду.

 

Суддя Конституційного Суду України І . Д . СЛІДЕНКО

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Філюка П. Т.

стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ

 

Конституційний Суд України ухвалив Рішення від 18 лютого 2020 року № 2­р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ (далі — Рішення).

У Рішенні Конституційний Суд України:

— визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення пунктів 4, 8, 9, 11, 13, 17 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ зі змінами (далі — Закон № 1402);

— визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 7 «та ліквідуються» в частині Верховного Суду України, пункту 14 «судді Верховного Суду України», пункту 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402;

— закрив конституційне провадження у справі в частині перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) положень пунктів 20, 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402.

Вважаю за необхідне на підставі статті 93 Закону України «Про Конституційний

Суд України» викласти окрему думку щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402, конституційне провадження стосовно якого було закрите.

Згідно з пунктом 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401–VIII (далі — Закон № 1401), оцінюється колегіями Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, визначеному Законом № 1402 (абзац перший); виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя на підставі подання відповідної колегії Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (абзац другий).

Підпунктом 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України встановлено, що з дня набрання чинності Законом № 1401 відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401, має бути оцінена в порядку, визначеному законом; виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади; порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом.

Водночас частиною шостою статті 126 Конституції України закріплено вичерпний перелік підстав для звільнення судді з посади, якими є: неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я; порушення суддею вимог щодо несумісності; вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді; подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням; незгода на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя обіймає посаду; порушення обов’язку підтвердити законність джерела походження майна.

Отже, у підпункті 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та пункті 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 встановлено додаткову, відмінну від визначених у частині шостій статті 126 Основного Закону України, підставу для звільнення судді з посади.

Відповідно до Конституції України в Україні визнається та діє принцип верховенства права (частина перша статті 8); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь­який спосіб забороняється (частини перша, друга статті 126).

За юридичною позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 31 березня 2015 року № 1­рп/2015, складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, спрямовані на забезпечення учасникам правовідносин можливості завбачати наслідки своїх дій, бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними право, його зміст та обсяг буде реалізовано (абзац перший підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини).

Тобто запровадження тотального оцінювання діючих суддів та встановлення додаткової підстави для їх звільнення повинні здійснюватися з дотриманням принципу верховенства права та відповідати критерію передбачуваності, спрямовуватися на досягнення легітимної мети і бути співмірними їй.

Незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу; вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів; незалежність суддів, зокрема, забезпечується особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь­якого впливу на суддів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності (підпункт 1.1 пункту 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 19­рп/2004).

Водночас принцип незалежності суддів є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого статтею 55 Основного Закону України; будь­яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права громадян на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить статті 55 Конституції України (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року № 3­рп/2013).

Конституційний Суд України в Рішенні від 19 листопада 2013 року № 10­рп/2013 наголосив, що в Основному Законі України закріплено вичерпний перелік підстав для звільнення судді з посади і його законодавче розширення чи звуження є неможливим (абзац третій підпункту 3 .1 пункту 3 мотивувальної частини).

Правова норма, якою встановлено процедуру оцінювання діючих суддів і визначено додаткову підставу для звільнення судді з посади, розміщена не в основному тексті Конституції України — спеціальній статті 126, а у розділі XV «Перехідні положення» . Аналогічні положення були закріплені у пункті 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402.

Конституційний Суд України у Висновку від 15 січня 2008 року № 1­в/2008 наголосив, що перехідні положення Конституції України спрямовані на її запровадження в життя, а значна їх частина згодом вичерпує свою дію і має лише історичне значення (абзац другий підпункту 4.10 пункту 4 мотивувальної частини).

Вважаю, що незалежно від їх юридичної сили розділи законів, які містять прикінцеві та перехідні положення, сутнісно є додатковими, виконують допоміжні функції та досить обмежені в аспекті правового регулювання, оскільки не можуть доповнювати, змінювати або підміняти сутнісний зміст самого закону, встановлювати відмінний від основного спосіб врегулювання правовідносин.

За своєю юридичною природою розділ XV «Перехідні положення» Конституції України містить тимчасові норми, виконання яких призводить до вичерпання їх дії . На відміну від положень розділів І–XІІІ положення розділу XV «Перехідні положення» Основного Закону України не розраховані на тривале застосування.

Отже, розділ XV «Перехідні положення» Конституції України повинен містити норми, які узгоджувалися б з положеннями розділів I–XIІІ Основного Закону України, у тому числі з її статтею 126. Тому відповідні базові приписи щодо підстав звільнення суддів з посад повинні чітко закріплюватися в основному тексті Конституції України . В іншому випадку розміщення в Основному Законі України положень, реалізація яких прямо або опосередковано впливає на порядок функціонування судової влади, порушує принцип правової визначеності, зумовлює дисбаланс між гілками державної влади.

Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) у Висновку щодо пропозицій стосовно внесення змін до проєкту Закону про внесення змін до Конституції щодо посилення незалежності суддів України від 10 грудня 2013 року № 747/2013 зазначила, що кваліфікаційні тести для всіх діючих суддів є дуже делікатним питанням і можуть поставити під загрозу незалежність суддів, тому їх слід уникати, а проблеми з кваліфікацією суддів мають вирішуватися шляхом ефективного дисциплінарного провадження в окремих випадках (пункт 48).

Водночас відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів судочинства застосування до судді будь­яких дисциплінарних санкцій, звільнення його з посади не може бути наслідком оцінювання кваліфікації судді.

Так, у пункті 28 Київських Рекомендацій щодо незалежності судочинства у Східній Європі, на Південному Кавказі та у Середній Азії: адміністрування судівництва, добір та відповідальність суддів від 23–25 червня 2010 року, наданих Бюро демократичних інститутів та прав людини Організації з безпеки і співробітництва в Європі, вказується, що оцінювання суддів може використовуватися, щоб допомогти суддям визначити окремі аспекти власної діяльності, щодо яких вони можуть висловити бажання вдосконалюватися, а також з метою просування по службі; періодичні екзамени для суддів (атестації), які можуть призвести до звільнення суддів або інших санкцій, є неприпустимими для суддів, призначених безстроково.

Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам­членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № (2010) 12, забезпечення терміну перебування на посаді та незмінюваності — ключові елементи принципу незалежності суддів; судді повинні мати гарантований термін перебування на посаді до часу обов’язкового виходу у відставку, де такий існує (пункт 49); термін перебування суддів на посаді має визначатися законом; призначення на посаду на постійній основі має бути призупинене лише у випадках значного порушення дисциплінарних або кримінальних положень, визначених законом, або якщо суддя більше не може виконувати суддівські функції; достроковий вихід судді у відставку повинен бути можливим лише на прохання цього судді або у зв’язку зі станом здоров’я (пункт 50).

Також у пунктах 29, 44 Висновку № 17 (2014) Консультативної ради європейських суддів щодо оцінювання діяльності суддів, якості правосуддя і поваги до незалежності судової влади від 24 жовтня 2014 року вказано, що держави­члени повинні розмежовувати оцінювання від дисциплінарних заходів та проваджень; звільнення з посади не повинно бути наслідком безпосередньо негативного оцінювання, а має відбуватися лише у випадку серйозного порушення дисциплінарних норм чи кримінального законодавства або, коли об’єктивні результати прямо підтверджують нездатність чи небажання судді виконувати свої суддівські обов’язки на мінімально прийнятному рівні; водночас повинні існувати належні процесуально­правові засоби захисту судді, яких слід неухильно дотримуватися.

Відповідно до пункту 23 Декларації щодо принципів незалежності судової влади (Хорватія, 14 жовтня 2015 року) оцінюванням суддів не можна зловживати і воно не може слугувати приводом для звільнення судді з посади . Втім, таке оцінювання може виявляти питання, у яких суддям слід удосконалюватися, та визначати претендентів на просування по службі.

Таким чином, оцінювання, спрямоване на «очищення» судового корпусу, фактично є прихованою люстрацією і створює загрозу для незалежності суддів . Зміни, спрямовані на посилення захисту прав людини і громадянина, оптимізацію функціонування державного механізму через законодавче невігластво стають врешті­решт не популярними, а популістськими . Положення підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402, які встановили процедуру оцінювання суддів та додаткову підставу для їх звільнення, діють вже чотири роки, не узгоджуються з частиною шостою статті 126 Основного Закону України та не повинні застосовуватися на практиці.

Отже, виходячи з викладеного вважаю, що Конституційний Суд України повинен був перевірити на відповідність Конституції України (конституційність) положення пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 та визнати їх такими, що не відповідають частині першій статті 8, частині першій статті 55, частинам першій, другій, п’ятій, шостій статті 126 Конституції України.

 

Суддя Конституційного Суду України П . Т . ФІЛЮК

 

РОЗБІЖНА ДУМКА

судді Сергія Головатого

у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VIII

 

Я не підтримав ухваленого більшістю рішення через те, що не погоджуюсь із визнанням окремих приписів розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VIII неконституційними.

1 . Конституційне подання стосувалося низки приписів Закону № 1402–VIII, ухваленого 2 червня 2016 року на розвиток внесених того самого дня змін до Конституції України відповідно до Закону № 1401–VIII [«Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»] . Суб’єкт права на конституційне подання (далі — суб’єкт подання або автор подання) стверджував, що не відповідають Конституції України приписи розділу ХІІ Закону № 1402–VIII стосовно:

— припинення діяльности Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України (пункт 7);

— ліквідації «Верховного Суду України» та вищих спеціалізованих судів

(пункти 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17);

— утворення «Верховного Суду» (пункт 4);

— початку роботи «Верховного Суду» (пункти 8, 9);

— проведення конкурсу на посаду судді «Верховного Суду» (пункти 13, 14, 17);

— призначення суддів «Верховного Суду» за результатами конкурсу (пункт 4);

— звільнення судді з посади за результатами оцінювання в разі виявлення невідповідности судді займаній посаді за критеріями компетентности, професійної етики або доброчесности (пункт 20);

— розміру суддівської винагороди та довічного грошового утримання, встановленого Законом № 1402–VIII (пункти 22, 23, 25).

2. Обґрунтовуючи конституційне подання, його автор обстоював, зокрема, такі позиції:

2.1 . «<…> під час судової реформи можлива реорганізація найвищої судової інстанції й вищих спеціалізованих судів у зв’язку з поверненням до трирівневої судової системи . Однак така реорганізація повинна проводитися виключно на підставі визначених у Конституції України гарантій <…>» (пункт 1.2 подання на c. 9);

2.2. Верховна Рада в розділі ХІІ Закону № 1402–VIII «<…> детально закріпила порядок ліквідації найвищого судового органу (у зв’язку із семантичними змінами в назві) у спосіб, не передбачений ні основними положеннями Конституції України (щодо правосуддя), ні Перехідними положеннями до неї» (пункт 1.2 подання на c. 9), чим, на думку автора подання, «Верховна Рада України вийшла за межі своїх повноважень як єдиного державного органу законодавчої влади» (пункт 1.2 подання на c. 10);

2.3. «<…> порядок ліквідації Верховного Суду України, передбачений в пунктах 4,

7, 8, 9, 11, 13, 14, 17 розділу ХІІ <…> , свідчить про порушення Верховною Радою України частини другої статті 19 Конституції України» (пункт 1.2 подання на c. 10);

2.4. «<…> застосування будь­яких ліквідаційних процедур до найвищої судової інстанції у спосіб, не передбачений Основним Законом, є порушенням низки норм

Конституції України» (пункт 1.2 подання на c. 11);

2.5. у розділі ХІІ Закону № 1402–VIII «<…> передбачено ліквідацію Верховного

Суду України виключно у зв’язку із семантичними змінами в його назві . При цьому Верховний Суд України, змінюючи свою назву на Верховний Суд, не змінює свого конституційного статусу» (пункт 1.2 подання на c. 12);

2.6. «<…> незважаючи на зміну назви, Верховний Суд по суті залишається тим самим конституційним найвищим судовим органом, яким є Верховний Суд України» (пункт 1.2 подання на c. 12);

2.7. «<…> законодавчий орган, ліквідовуючи найвищу судову установу, вийшов за межі своїх повноважень» (пункт 1.2 подання на c. 12);

2.8. «<…> Верховний Суд України <…> не змінює своїх функцій найвищого судового органу й продовжує до припинення своєї діяльності здійснювати правосуддя <…> . Далі здійснюватиме правосуддя як найвищий судовий орган буде вже Верховний Суд» (пункт 1.2 подання на c. 13);

2.9. «<…> Законом № 1402–VIII, по суті, запроваджено реорганізацію вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України шляхом злиття їх в один суд з новою назвою — Верховний Суд <…>» (пункт 1.2 подання на c. 13);

2.10. «<…> “утворення Верховного Суду” шляхом “реорганізації (злиття) судів” — Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів <…> законодавець визначив як ліквідація Верховного Суду України, незважаючи на виключно семантичні зміни в назві найвищого судового органу та його незмінний конституційно­правовий статус <…>» (пункт 1.2 подання на c. 13–14);

2.11. «Закон № 1401–VIII і Закон № 1402–VIII не містять жодного посилання на конкретну підставу, передбачену законом, для припинення діяльності та ліквідації

Верховного Суду й вищих спеціалізованих судів» (пункт 1.2 подання на c. 14);

2.12. «<…> запропонована модель їх ліквідації <…> не відповідає визначеному законом порядку ліквідації <…> і фактично запроваджує передачу (делегування) функції ліквідації одного суду суддям іншого суду, що є прямим порушенням статті 8, частин першої і другої статті 55, частин першої, п’ятої та шостої статті 126 Конституції України» (пункт 1.2 подання на c. 14);

2.13. у Президента України «<…> відсутнє повноваження ліквідовувати найвищий судовий орган із закріпленим на рівні Основного Закону України конституційно­правовим статусом» (пункт 1.2 подання на c. 14);

2.14. «<…> суддів згідно з Конституцією України (статті 127, 128) та Законом № 1402–VIII призначають лише на вакантну посаду судді до конкретного суду як юридичної особи й не можуть призначати на посаду в окремий підрозділ суду з касаційного розгляду певної категорії справ» (пункт 1.2 подання на с .15);

2.15. «<…> суддів обиратимуть до Верховного Суду, який ще не створений і не є юридичною особою <…>» (пункт 1.2 подання на c. 15);

2.16. «<…> створюється ситуація, коли в країні фактично зможуть існувати два найвищі судові органи в системі судів України» (пункт 1.2 подання на с .16);

2.17. «За майже столітню історію найвищий суд неодноразово змінював свою назву, структуру й підстави реорганізації <…> . Проте на сьогодні Верховний Суд України залишається правонаступником створеної майже 100 років тому найвищої судової інстанції <…> . У зв’язку зі зміною політичного устрою найвищий суд країни часто змінював і назву, і структуру, але це ніколи не призводило до ліквідації найвищої судової інстанції як такої <…> . Історичний аспект існування та діяльності найвищого судового органу свідчить про те, що й після конституційної реформи в частині правосуддя може йтися виключно про реорганізацію Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів у єдину найвищу установу, а не про їх ліквідацію» (пункт 1.2 подання на с .19);

2.18. «<…> згідно з Конституцією України Верховний Суд України лише зазнає семантичних змін у назві, але не змінює свого конституційно­правового статусу та фактично реорганізовується шляхом “влиття” в нього вищих спеціалізованих судів з утворенням одного реорганізованого найвищого судового органу» (пункт 1.2 подання на с .19);

2.19. «<…> пунктами 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14 розділу ХІІ <…> Закону № 1402–VIII створюється додаткова підстава для звільнення суддів шляхом ліквідації судів касаційної інстанції та Верховного Суду України, чим порушуються гарантії незалежності суддів, права громадян на судовий захист та їх правову впевненість, що суперечить положенням частин першої та другої статті 8, частин першої та другої статті 55 і частин першої, п’ятої та шостої статті 126 Конституції України <…>» (пункт 1.2 подання на c. 22);

2.20. «<…> вичерпний перелік підстав звільнення судді з посади визначено чинною редакцією частини шостої статті 126 Конституції України . Такої підстави звільнення судді, як звільнення у зв’язку з ліквідацією суду, — не передбачено <…> . Отже, судді, які працюють у Верховному Суді України й обіймають штатні посади, не можуть бути звільнені у зв’язку із самим фактом ліквідації відповідного суду, оскільки це суперечить пункту 5 частини шостої статті 126 Основного Закону України» (пункт 1.3 подання на c. 24);

2.21. «<…> в разі реорганізації (навіть ліквідації) Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів і утворення Верховного Суду працюючі судді Верховного Суду України мають бути переведені на посади суддів Верховного Суду як суду того самого рівня без конкурсу й навіть без їх згоди на це <…> . Однак сама по собі відмова працюючого судді Верховного Суду України від участі в конкурсі на зайняття посади судді у Верховному Суді не є підставою для звільнення судді з посади, оскільки це не передбачено нормами статті 126 Конституції України та не є дисциплінарним проступком» (пункт 1.3 подання на c. 25);

2.22. «Судді Верховного Суду України <…> мають бути переведені відповідно до положень частини третьої статті 82 Закону № 1402–VIII з Верховного Суду України й надалі обіймати аналогічні посади в штаті Верховного Суду . Лише після цього переведення може бути оголошено конкурс на вакантні посади у Верховному Суді» (пункт 1.3 подання на c. 25–26);

2.23. «<…> у разі непроходження конкурсу, передбаченого <…> пунктом 17 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402–VIII, суддю, строк повноважень якого закінчився, буде звільнено з посади . Це не відповідає Конституції України, оскільки частина шоста статті 126 Основного Закону не містить такої підстави, як сплив строку, на який його було призначено» (пункт 1.3 подання на c. 26);

2.24. «<…> пунктами 14 і 17 Прикінцевих та перехідних положень Закону

№ 1402–VIII створено нову самостійну норму щодо поведінки працюючих суддів Верховного Суду України та суддів, у яких сплинув п’ятирічний строк призначення, та стосовно їх участі у конкурсі, у зв’язку з чим створюється правова невизначеність між основними положеннями Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402–VIII, що суперечить частині першій статті 8, частинам першій, п’ятій і шостій статті 126 Основного Закону України» (пункт 1.3 подання на c. 29);

2.25. «<…> положення абзацу другого пункту 20 розділу ХІІ <…> фактично означають додаткову підставу для звільнення суддів, не передбачену Основним Законом України»; такі підстави «суперечать частинам першій і другій статті 8, частині першій, п’ятій і шостій статті 126 Конституції України» (пункт 1.4 подання на c. 30);

2.26. пунктами 22, 23, 25 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII «<…> закріплено нерівне становище суддів, які виконують однакову роботу, у частині розміру отримуваної ними суддівської винагороди залежно від певних умов проходження чи непроходження кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді чи конкурсу на заняття посади, проведеного після набрання чинності Законом № 1402–VIII» (пункт 1.4 подання на c. 32);

2.27. «<…> пункти 22 і 23 розділу ХІІ <…> Закону № 1402–VIII суперечать частині першій статті 24 та частині першій статті 126 Конституції України, оскільки істотно звужують конституційні гарантії незалежності суддів, порушуючи дію принципу презумпції невинуватості, гарантованого статтею 62 Конституції України, і рівність усіх осіб, які мають єдиний статус, перед законом» (пункт 1.4 подання на c. 33);

2.28. «<…> пунктом 25 розділу ХІІ <…> Закону № 1402–VIII <…> створено самостійну норму щодо порядку перебування на посаді судді, яка є дискримінаційною за змістом, створює правову невизначеність між основними та прикінцевими положеннями Закону № 1402–VIII, порушує принцип рівності осіб, які мають однаковий статус перед законом, оскільки диференціює суддів за результатами конкурсу та оцінювання, віком, часом роботи після набуття Законом № 1402–VIII чинності, що в цілому призводить до порушення гарантій їх незалежності» (пункт 1.4 подання на c. 35);

2.29. «<…> положення пунктів 22, 23 та 25 розділу ХІІ <…> Закону № 1402–VIII суперечать частині першій статті 8, частинам першій і другій статті 24, частині першій статті 126 Конституції України» (пункт 1.4 подання на c. 35).

3. У концентрованому вигляді питаннями, що їх належало дослідити в рамках конституційного провадження, є такі:

— «припинення діяльності» Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів;

— «ліквідація» Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів;

— «створення» Верховного Суду;

— призначення суддів Верховного Суду «за результатами конкурсу»;

— юридичні наслідки для суддів, спричинені «припиненням діяльності» Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів у зв’язку з «утворенням Верховного Суду».

4. Автор подання значною мірою уґрунтував свою позицію на думці, що іс­тотною ознакою «ліквідації» Верховного Суду України виступила «зміна назви», коли внаслідок внесених змін до Конституції зі словосполуки «Верховний Суд України» було вилучено слово «України» . На це вказує низка тверджень у поданні, зокрема такі: «Зазначений пункт <…> не містить жодного положення щодо подальшої долі найвищого судового органу — Верховного Суду України (унаслідок зміни ним назви) <…>» (на c. 9); «<…> передбачено ліквідацію Верховного Суду України виключно із семантичними змінами в його назві» (на c. 12); «<…> запроваджено реорганізацію вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України шляхом злиття їх в один суд з новою назвою — Верховний Суд» (на c. 13); «<…> законодавець визначив як ліквідація Верховного Суду України, незважаючи на виключно семантичні зміни в назві найвищого судового органу» (на c. 13); «<…> згідно з Конституцією України Верховний Суд України <…> зазнає семантичних змін у назві» (на c. 19) . Зважаючи на це, слід дослідити, чи сталася зміна назви Верховного Суду України.

5. Власну юридичну позицію щодо порушених у конституційному поданні пи­тань, що їх належало дослідити, я уґрунтовую так.

 

А. Чи сталася зміна назви Верховного Суду України?

6. Дещо з перебігу становлення найвищої інстанції в судоустрої України . Центральна Рада 15 (2) грудня 1917 року ухвалила Закон «Про затвердження Генерального Суду Української Народньої Республіки» . Ухвалена Центральною Радою 29 квітня 1918 року «Конституція Української Народньої Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР)» у розділі VI (Суд УНР) передбачала, що «Найвищим Судом Республіки являється “Генеральний Суд УНР”» (стаття 66) . На розвиток цього було визначено: «Генеральний Суд являється найвищою касаційною інстанцією для всіх судів Республіки і не може бути судом першої та другої інстанції та мати функції адміністративної власти» (стаття 67) . Примітно, що в статті 67 у назві найвищої касаційної інстанції не застосовано позначення власної назви держави (УНР).

7. По встановленні більшовицької влади юридичним оформленням радянського судового будівництва в Україні була постанова Народного секретаріату «Про введення народного суду» від 4 січня 1918 року, відповідно до якої головною ланкою судової системи були народні суди повітів і міст . Постанови й рішення народного суду були остаточними й не підлягали апеляційному та касаційному оскарженню . Крім цього, зазначена постанова передбачала створення революційних трибуналів . Рада Народних Комісарів 19 лютого 1919 року ухвалила Декрет про суд, за яким було скасовано всі суди, що їх утворили попередні режими . 20 лютого 1919 року було ухвалено Тимчасове положення про народні суди й революційні трибунали, а 16 квітня того ж року видано Декрет РНК УСРР «Про затвердження Верховного касаційного суду» . Розгляд особливо важливих справ було доручено Верховному революційному трибуналові при ВУЦВК (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет) . У липні 1921 року на його базі було утворено Єдиний Верховний трибунал УСРР, що діяв як касаційна інстанція революційних трибуналів . 16 грудня 1922 року ВУЦВК ухвалив постанову про затвердження й уведення в дію з 1 лютого 1923 року Положення про судоустрій УСРР, згідно з яким було утворено «Найвищий Суд УСРР» . Згідно з цим Положенням замість двох паралельних систем — народних судів і революційних трибуналів — було створено трирівневу систему судових установ: народний суд, губернський суд і Найвищий Суд Республіки, що був також касаційною інстанцією для губернських (потім — обласних) судів.

8. По утворенні Союзу РСР відповідно до статті 43 його Конституції від 31 січня 1924 року передбачалося створення «верховних судів союзних республік». Слід зважати на те, що тоді словосполуку «верховні суди союзних республік» застосували як родове поняття, а не як мовну одиницю, що номінує одиничний об’єкт . 29 жовтня 1924 року ЦВК (Центральний виконавчий комітет) СРСР затвердив «Основи судоустрою Союзу РСР і союзних республік», відповідно до чого — утворено «Верховний Суд УРСР», підпорядкований Верховному Судові СРСР.

9. Ані «Конституція Української Соціялістичної Радянської Республіки (березень 1919 року)», ані «Конституція Української соціялістичної радянської республіки» (1929 року) не містили приписів щодо судової влади в радянській республіці.

10. Проте словосполуку «Верховний Суд» як власну назву установи радянської республіки вже було застосовано в Конституції (Основному Законі) Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 року, де у розділі VII («Суд і прокуратура») стаття 84 визначала: «Правосуддя в Українській РСР здійснюється Верховним Судом Української РСР, обласними судами, спеціальними судами, що створюються за постановою Верховної Ради СРСР, народними судами» . Відповідно стаття 86 містила формулу: «Верховний Суд Української РСР є найвищим судовим органом Української РСР . На Верховний Суд Української РСР покладається нагляд за судовою діяльністю всіх судових установ Української РСР». Приписи розділу VII Конституції УРСР 1937 року було сформульовано на розвиток приписів Конституції СРСР 1936 року (знаної як «Конституція Сталіна»), стаття 102 якої передбачала створення «Верховних судів союзних республік і автономних областей» . У цьому разі словосполуку «Верховні суди союзних республік і автономних областей» застосовано також як родове поняття, що не номінує одиничний об’єкт.

 

(Довідково: 1937 року Інститут мовознавства АН УРСР видав «Російсько­український словник» за редакцією c. Василевського і П . Мустяци (Київ, 1937) . Як пише Юрій шевельов, його упорядники, дбаючи за те, щоб оминути можливість закиду в «українському буржуазному націоналізмі», де тільки можна, вибирали (або запроваджували) слова, близькі до російських, та чинили так, аби «не творилося враження, що українська мова може бути багатша на слова й семантичні відтінки, ніж російська . Чимало слів живцем перенесено з російської мови, надавши їм тільки відповідної фонетичної форми <…>» . Отже, «словник майже ідеально відповідав ідеологічним вимогам».

Проте видатний мовознавець зазначає: «<…> хибою словника показалось одначе те, що він побачив світ у невідповідний чаc. його поява збіглася в часі з падінням Постишева і новою хвилею терору, яка поглинула голову Ради Народних Комісарів П . Любченка, керівників Народного комісаріяту освіти В . Затонського і А . Хвилю, а тепер мала поглинути їхніх помічників . <…> Треба було ще козлів відпущення . І словник став одним із них . <…> 4 жовтня 1937 р . в “Правді” був опублікований допис, спрямований проти Інституту мовознавства, приводом якого став саме “Російсько­український словник” 1937 р . <…> Допис <…> з’явився під назвою “Как “очищали” украинский язык” . Можна думати, що напад на словник був тільки приводом для загального нападу на Інститут мовознавства . <…> поскільки <…> свіжо виданий словник був на похваті, саме він опинився під зосередженим вогнем . Репортер писав: “Українські націоналісти доклали зусиль до того, щоб відірвати українську культуру від братньої російської культури і орієнтувати український народ на капіталістичний Захід, на фашистську Німеччину”; “<…> ворог народу Хвиля всі свої зусилля спрямував на те, щоб боротися з так званими “русизмами”, під якими часто розумілися зовсім законні та потрібні українські слова <…> . Словник перекладав російські слова управлять, верховный <…> українськими керувати, найвищий <…> . Кореспондент “Правды” жадав, щоб відповідні російські слова фігурували також в українській частині відповідних словникових гнізд . <…> Обвинувачення були такі безглузді, що працівники Інституту мовознавства на чолі з Мустяцою < . . .> наважилися в чемній формі відкинути їх, випадок винятковий у ті дні . Єдине, що вони визнали, це те, що слово верховный мало бути допущене також в українській мові . Суть питання полягала в тому, що до 1936–1937 року це слово в російській мові вживалося в словосполученні верховный суд, а це словосполучення в загальній практиці по­українськи віддавано як найвищий суд . Конституція 1936–1937 років запровадила новий урядовий орган, рос.верховный совет, і цю назву по­українськи віддавано як верховна рада.У своїх виправданнях Мустяца і його співробітники стверджували, що словник був уже надрукований, коли з’явилася ця назва, і обіцяли виправити це відставання в наступному виданні словника.

Непогодження з “Правдою” в будь­чому було тоді нечуваною річчю . У числі з 29 грудня 1937 р.Д. Вадімов <…> відповів кореспонденцією «Русско­украинский словарь и его составители” . Він повторив закид свого попередника <…>: “За вказівкою фашистських агентів Любченка та Хвилі буржуазні націоналісти витравлювали зі словника всяке [! — Ю. Ш .] слово, хоч трохи схоже на російське, інтернаціональні терміни, наповнивши словник ворожою нісенітницею” . Упорядників словника названо “бандою шпигунів, що окопалися в Інституті мовознавства” . Судячи з речення: “Більшість упорядників словника викрито як запеклих буржуазних націоналістів, зрадників батьківщини”, слід думати, що впорядники і редактори словника в цей час уже були ув’язнені . Словник був вилучений з обігу в книгарнях і книгозбірнях».*)

11. Ув ухваленій 7 жовтня 1977 року новій Конституції СРСР стаття 151 визна­чала: «В СРСР діють Верховний Суд СРСР, Верховні Суди союзних республік, Верховні Суди автономних республік, крайові, обласні, міські суди, суди автономних областей, суди автономних округів, районні (міські) народні суди, а також військові трибунали у Збройних Силах» . Заслуговує на увагу те, що в словосполуках «Верховний Суд СРСР», «Верховні Суди союзних республік», «Верховні Суди автономних республік» було вжито велику літеру стосовно обох слів у виразах: «Верховний Суд» і «Верховні Суди» . З огляду на таке ці вирази можна сприймати як власні назви тих відповідних установ, що ще тільки належало створити в усіх союзних та автономних республіках безвідносно власного імені самих республік . У такий спосіб вираз «Верховний Суд» у рамках національно­державного устрою СРСР як федеративної держави став власною назвою, що була спільною для всіх республік — і союзних, і автономних . Тоді відповідно мали постати «Верховний Суд Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки», «Верховний Суд Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки», «Верховний Суд Узбецької Радянської Соціалістичної Республіки» — і так до п’ятнадцяти . Те саме стосувалось усіх автономних республік: Башкирської, Бурятської, Дагестанської та решти тринадцяти — у рамках Російської РФСР, Каракалпацької — у рамках Узбецької РСР, Абхазької та Аджарської — у рамках Грузинської РСР, Нахічеванської — у рамках Азербайджанської РСР.

12. На основі Конституції СРСР 1977 року Верховна Рада Української РСР ухва­лила 20 квітня 1978 року Конституцію Української РСР, де відповідній республіканській судовій установі було надано власну назву «Верховний Суд» . Стаття 149 Конституції (Глава 18 «Суд і арбітраж», Розділ VIII «Правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд») визначила, що «судами Української РСР є Верховний Суд Української РСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди» (частина друга), а стаття 151 — відповідно: «Верховний Суд Української РСР є найвищим судовим органом Української РСР і здійснює нагляд за судовою діяльністю всіх судів республіки» (частина перша).

13. Отже, на момент проголошення незалежности України 24 серпня 1991 рокуВерховний Суд Української РСР за юридичним статусом був — найвищий судовий орган Української РСР, а за функцією — той, що здійснює нагляд за судовою діяльністю всіх судів республіки.

14. По проголошенні незалежности України до чинної на той час Конституції Української РСР відповідно до Закону від 17 вересня 1991 року № 1554–ХІІ було внесено зміни: згідно зі статтею 16 Закону в назві та тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична Республіка» та «Українська РСР» було замінено на слово «Україна» . Така механічна заміна слів не означала зміни назви суду: «Верховний Суд» колишньої радянської республіки — Української РСР — без зміни свого статусу й своєї функції машинально став «Верховним Судом» незалежної держави, якій ще з ухваленням Акта про проголошення незалежності від 24 серпня 1991 року було присвоєно власну назву «Україна».

15. За цією ж назвою — як «Верховний Суд» — ця установа постає і в тексті укладеного 8 червня 1995 року Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України (про основні засади організації та функціонування державної влади й місцевого самоврядування) на період до ухвалення нової Конституції для держави як незалежної та якій було присвоєною власну назву «Україна» . Відповідно до статті 61–ІІ Конституційного Договору до ухвалення нової Конституції України приписи чинної на той час Конституції 1978 року (Української PCP/ України — зі змінами, що вносились до неї, починаючи від 27 жовтня 1989 року) мали діяти лише в частині, що узгоджувалась із Конституційним Договором . У Конституційному Договорі статус Верховного Суду не було означено, проте було визначено його функцію — здійснювати судовий нагляд за законністю судових рішень загальних судів.

16. Із ухваленням 28 червня 1996 року Конституції як установчого акта неза­лежної держави, якій було присвоєну власну назву «Україна», в структурі її влади відповідно до статті 125 (частина друга) посів місце «Верховний Суд України» як «найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції» . За цим «органом» як одиничним об’єктом було збережено його власну назву «Верховний Суд» — ту саму, що постала за Конституцією УРСР 1937 року та пізніше була збережена за Конституцією УРСР 1978 року . Єдиною відмінністю, властивою текстові Конституції 1996 року в цьому аспекті, була зміна назви іншого одиничного об’єкта: замість назви союзної республіки «Українська РСР» як одиниці федеративного устрою СРСР було застосовано назву вже незалежної держави — «Україна» . У рамках тексту Конституції України 1996 року словосполука «Верховний Суд України» містила дві окремі власні назви: одну — стосовно «найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції» як одиничного об’єкта, другу — стосовно самої держави як також одиничного об’єкта.

17. Під час опрацювання тексту змін до Конституції в рамках діяльности Кон­ституційної Комісії (створеної задля цього за Указом Президента України від 3 березня 2015 року № 190/2015) було внесено пропозицію: з метою вдосконалення тексту Конституції та прагнучи надати йому характер тексту Конституції незалежної держави шляхом усунення елементів, що залишились у спадок від тексту радянського періоду, коли Україна не була незалежною державою — вилучити зі словосполуки «Верховний Суд України» слово «Україна» як власну назву незалежної держави. За головні арґументи на користь цього було наведено кілька.

По­перше, за радянських часів потреба застосування власних назв відповідних структурних одиниць союзної держави (СРСР) у поєднанні з власною назвою судового органу існувала через те, що власна назва судового органу, позначена як «Верховний Суд», була спільною для всіх ієрархічно підпорядкованих у рамках радянської системи відповідних органів (установ), коли одночасно існували «Верховний Суд СРСР» та, приміром, «Верховний Суд Української РСР» — водночас із рештою чотирнадцятьма «Верховними Судами» союзних республік, а також, приміром, «Верховний Суд Башкирської АРСР» — одночасно з рештою «Верховних Судів» у ще дев’ятнадцяти автономних республіках.

По­друге, практика конституцієтворення в країнах Європи свідчить про те, що в текстах конституцій європейських країн власну назву держави не додано до власної назви будь­якого з органів системи державної влади . Поодинокими винятками є конституції п’яти європейських посткомуністичних країн (без урахування незалежних держав, що утворилися внаслідок розпаду СРСР), коли йдеться про главу держави, то власна назва держави застосовується в поєднанні з інститутом глави держави (лише такі: «Президент Республіки Хорватія», «Президент Республіки Македонія», «Президент Республіки Польща», «Президент Румунії», «Президент Словацької Республіки»).

По­третє, той випадок, коли в часи вже незалежности нашої держави назву «Верховний Суд» доводилося застосовувати в поєднанні з назвою самої держави («Верховний Суд України») — через те, що на певному історичному етапі Конституція України, відповідно до змін за пунктом 16 Закону «Про внесення змін до статей 149 і 150 Конституції (Основного Закону) України» від 24 лютого 1994 року № 4013–ХІІ, передбачала наявність органу з такою самою назвою в автономній одиниці держави («Верховний Суд Республіки Крим») — утратив свою актуальність.

18. Конституційна Комісія дала згоду на означену пропозицію . Про це, зокре­ма, свідчить ухвалений текст конституційних змін у розділі «Правосуддя», де власну назву держави «Україна» було вилучено не лише зі словосполуки «Верховний Суд України», а й зі словосполуки «Генеральний прокурор України» (статті 84, 106, 1311 чинної Конституції — «Генеральний прокурор»; у статтях 85, 106, 122, Конституції 1996 року — «Генеральний прокурор України») . Додатковим свідченням щодо цього є також чинний із 2 червня 2016 року підпункт 10 пункту 161 Розділу XV («Перехідні положення»), формула якого така: «Генеральний прокурор України, призначений на посаду до набрання чинності Законом “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)”, здійснює повноваження Генерального прокурора до звільнення в установленому порядку, але не довше строку, на який його було призначено, та не може обіймати посаду два строки поспіль».

19. Погодившись у принципі на те, що текст Конституції потребує вдоскона­лення шляхом вилучення власної назви держави з усіх словосполук, що можуть сприйматися як назва органів влади, Конституційна Комісія водночас виходила з того, що на той час такого не можна було застосувати до тексту Розділу ХІІ Конституції («Конституційний Суд України»), позаяк словосполука «Конституційний Суд України» міститься також і в Розділі ХІІІ («Внесення змін до Конституції України»), а внесення змін до Розділу ХІІІ потребує їх затвердження всеукраїнським референдумом . Що ж стосується інших розділів Конституції, внесення змін до яких не потребує затвердження всеукраїнським референдумом (зокрема, розділів IV, V, VI), то в Конституційній Комісії погодились, що запроваджений підхід (вилучення власної назви держави з усіх словосполук стосовно органів влади) буде застосовано тоді, коли на порядку денному постане питання про внесення змін і до них.

20. Суб’єкт законодавчої ініціативи (Президент України) подав до парламенту законопроєкт про внесення змін до Конституції в частині правосуддя з урахуванням позиції Конституційної Комісії щодо цього питання.

21. Викладене є юридичним підґрунтям, щоб стверджувати, що внесення змін до Конституції за Законом № 1401–VIII не мало наслідком зміни назви Верховного Суду України . Ґрунтуючись на тому, що власна назва — це мовна одиниця, що її присвоєно, надано чи закріплено за відповідним одиничним об’єктом, словосполуку «Верховний Суд» слід сприймати як власну назву об’єкта номінації, чим відповідно до частини третьої статті 125 Конституції виступає інститут влади, за яким визначено статус «найвищого суду в системі судоустрою» держави . Отже, за чинною Конституцією України Верховний Суд є одиничним об’єктом у структурі влади держави, котра сама як одиничний об’єкт має власне­назву, що її присвоєно державі, — «Україна» . Саме на це вказує й повна назва національного установчого акта — «Конституція України» . У словосполуках «Конституція України» і «Верховний Суд України» назва нормативного акта («Конституція») та назва інституту влади («Верховний Суд») перебувають у стані підпорядкування: у першому випадку — установчий акт («Конституція») виступає елементом системи національного права держави, власне­назва якої — «Україна», у другому — інститут влади («Верховний Суд») є елементом устрою цієї держави.

22. Вилучення слова «Україна» зі словосполуки «Верховний Суд України», що є наслідком внесення змін до Конституції, не означає, що Верховний Суд як найвищий суд у системі судоустрою України не повинен в офіційному діловодстві (у своїх офіційних документах, як­то: бланки, судові рішення тощо) застосовувати присвоєну державі назву — «Україна» . Навпаки — поряд із державним символом України, чим є Державний Герб України (Знак Княжої Держави Володимира Великого), Верховний Суд має застосовувати власне-назву держави «Україна», що може бути варіативним: або — Державний Герб України і напис «Верховний Суд України», або — Державний Герб України і напис «Україна. Верховний Суд».

Застосування в офіційному діловодстві Верховного Суду документів без власне-назви держави є неприпустимим.

23. Отже, мій висновок такий: усі позиції суб’єкта подання, побудовані на га­даному зв’язку між «ліквідацією» («припиненням діяльності», «реорганізацією») Верховного Суду України та «зміною назви» цього інституту влади, є юридично безпідставними.

 

Б. Чотириланкова система судів як критичний недолік Конституції 1996 року

24. Питання гаданої «ліквідації» («припинення діяльності», «реорганізації») Вер­ховного Суду України слід розглядати в площині мети й наслідків конституційної реформи 2016 року, спрямованої на подолання критичного недоліку, властивого ухваленій 28 червня 1996 року Конституції України, приписи статті 125 якої були використані як конституційне підґрунтя запровадженої дещо згодом чотириланкової системи судів . Така система була предметом сталої критики з боку Венеційської Комісії упродовж тривалого часу через низку причин.

25. Щонайперше, така система видавалась «досить ускладненою та заплута­ною», за якої існують «потенційні можливості процесуальної тяганини в судочинстві» [CDL­AD(2007)003, 20 березня 2007 року, параграф 18] . За оцінкою Венеційської Комісії, «наявність такої чисельної кількості рівнів судів спричиняється до надскладності й зволікань», тому «потреба в чотирьох рівнях судів є сумнівною» [CDL­AD(2010)026, 18 жовтня 2010 року, параграф 15].

26. Іншими недоліками такої системи було визнано те, що за неї «сторони не мають безпосереднього доступу до Верховного Суду», позаяк за процесуальними законами «касаційну скаргу слід подавати через вищий спеціалізований суд — той самий, що ухвалив рішення, яке є предметом оскарження». Крім того, «тому самому вищому спеціалізованому судові належить вирішувати, допускати касаційну скаргу чи ні; лише в разі визнання скарги прийнятною вона потрапляє до Верховного Суду». За оцінкою Венеційської Комісії, «така система направду означає, що власне вищому спеціалізованому судові належить перевіряти самого себе на те, чи є підстави вважати, що він неправильно застосував закон» . Тому Венеційська Комісія зазначила, що «Верховному Судові має належати самому вирішувати питання щодо прийнятности скарг стосовно неоднакового тлумачення закону вищими спеціалізованими судами», позаяк інакше матиме місце «безпідставне обмеження повноважень Верховного Суду», що «перешкоджатиме йому діяти відповідно до визначеного Конституцією статусу — як найвищий судовий орган» . Через це Венеційська Комісія рекомендувала, щоб систему було змінено з метою «забезпечення прямого доступу до Верховного Суду» [CDL­AD(2010)026, 18 жовтня 2010 року, параграфи 31–34].

27. Систему, за якої існує чотири рівні судочинства, в рамках чого «касаційний перегляд» здійснюють вищі спеціалізовані суди, а Верховний Суд допущено до справ «лише винятково», Венеційська Комісія кваліфікувала як «зайве обтяжливу» і таку, за якої вищі спеціалізовані суди «виконують ту роль, що стандартно належить Верховному Судові» . Тому Комісія висловила думку про те, «чи не доречніше було б об’єднати два рівні (вищі спеціалізовані суди й Верховний Суд) шляхом їх злиття в один» . За такої моделі «ту роль, що її виконують вищі спеціалізовані суди, могли б виконувати спеціалізовані підрозділи (або палати) Верховного Суду» [CDL­AD(2010)003, 16 березня 2010 року, параграфи 20–21].

28. Згодом Венеційська Комісія вкотре зауважила, що Україні слід обміркува­ти питання, «потребує вона чотирирівневого судочинства чи трьох рівнів може виявитися достатньо» [CDL­AD(2013)014, 15 червня 2013 року, параграф 45].

29. За ще одним висновком Венеційської Комісії, «допоки Верховному Судові не буде повернуто його загальну компетенцію як касаційного суду, він все ще не відновить свою роль; стосунки між Верховним Судом і вищими спеціалізованими судами і досі викликають певне занепокоєння <…>» [CDL­AD(2011)033, 18 жовтня 2011 року, параграф 33].

30. Критично оцінюючи українську чотирирівневу систему судочинства, Ве­неційська Комісія майже кожного разу зауважувала, що усунення цього недоліку потребує внесення відповідних змін до Конституції 1996 року, зокрема до статті 125 [CDL­AD(2007)003, 20 березня 2007 року, параграф 18; CDL­AD(2013)014, 15 червня 2013 року, параграф 15; CDL­AD(2011)033, 18 жовтня 2011 року, параграф 8].

31. Ув остаточному висновку щодо запропонованих конституційних змін Венеційська Комісія схвалила нові приписи статті 125 Конституції, завдяки чому було враховано наполегливі й довготривалі рекомендації Комісії щодо усунення недоліків цієї статті в редакції від 28 червня 1996 року — шляхом відновлення ролі Верховного Суду України як повноцінної касаційної інстанції [CDL­AD(2015)027, 26 жовтня 2015 року, параграф 11].

 

В. Чи було Верховний Суд України як конституційний орган ліквідовано законом?

32. Автор подання мав рацію, твердячи, що «застосування будь­яких ліквідаці­йних процедур до найвищої судової інстанції у спосіб, не передбачений Основним Законом України, є порушенням <…> Конституції України» (пункт 1.2 подання на c. 11) . Безсумнівно, будь­яку інституцію державної влади, що її встановлено Конституцією (на що спрямовано її дію як акта установчої влади), не може бути ліквідовано без внесення відповідних змін до цього виду нормативного акта . Лише за наслідком внесення змін до Конституції щодо скасування встановленої нею конкретної інституції влади настають юридичні наслідки в площині її ліквідації.

33. Водночас із самого конституційного подання випливає, що жоден із припи­сів, що їх автор подання оспорив як неконституційні (а це, зокрема, пункти 4, 7, 8, 9, 11, 13 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402–VІІІ), не вказує на те, що цей закон містить норму, котра служила би підставою для ліквідації Верховного Суду України як конституційного органу . У переліку наведених автором подання норм є лише одна (у пункті 7), що містить слово «ліквідуються»: «… з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному Законом № 1402–VIII, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку» . Проте формула цього припису чітко вказує на те, що стосовно наведених у переліку судів мало бути здійснено процедуру ліквідації не за Законом № 1402–VIII, а відповідно до «встановленого законом порядку», тобто в загальному порядку, що його було встановлено законом (законами) України ще до ухвалення Закону № 1402–VIII.

34. Отже, Закон № 1402–VIII визначає час, від якого ця процедура має засто­совуватися («з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом»), і відсилає до загальних норм іншого закону щодо порядку ліквідації Верховного Суду України та часу розпочинання відповідної процедури . У цьому аспекті автор подання припустився юридичної помилки, вважаючи, що «порядок ліквідації Верховного Суду України < . . .> передбачений в пунктах 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17 розділу XII» Закону № 1402–VIII.

35. З’ясування посутнього значення словосполуки «припиняє свою діяльність» і слова «ліквідується», що містяться в приписі пункту 7 розділу XII Закону № 1402–VIII, спричиняє такі міркування стосовно Верховного Суду України.

36. Так само, як не виникає сумніву щодо неможливости ліквідації конституцій­ного органу без внесення відповідних змін до Конституції України, безсумнівною є потреба в диференціації понять: «припинення діяльності» («ліквідація») конституційного органу та «припинення (ліквідація) юридичної особи», статус якої може мати такий орган . При цьому Конституція України не реґулює питання наявности або відсутности в того або того конституційного органу статусу юридичної особи . Так само Конституція не реґулює питання створення або ліквідації юридичних осіб.

37. Така ситуація зумовлена тим, що питання наявности або відсутности в тих або тих конституційних органів статусу юридичної особи мають цивільно­правний характер і не є предметом виключного конституційного реґулювання, а відповідно до Конституції України їх вирішує законодавець шляхом ухвалення законів (пункти 12, 14 частини першої статті 92, частина друга статті 98, частина восьма статті 107, частина друга статті 120 Конституції).

38. В Україні існують такі конституційні органи, що не мають статусу юридич­ної особи, як­от: Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України (Закон України «Про Кабінет Міністрів України», Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України») . Існують і такі конституційні органи, що поєднують публічно­правний статус із цивільно­правним статусом юридичної особи, як­от: Національний банк України, Центральна виборча комісія, Рахункова палата (частина друга статті 4 Закону України «Про Національний банк України», частина четверта статті 1 Закону України «Про Рахункову палату», частина третя статті 1 Закону України «Про Центральну виборчу комісію»).

39. Виходячи з цього, законодавець був управі передбачити в законі будь­який із таких можливих варіантів: (1) Верховний Суд не є юридичною особою; (2) Верховний Суд є юридичною особою, що її створюється шляхом реорґанізації іншої юридичної особи; (3) Верховний Суд є юридичною особою, що її створюється заново, а юридична особа, зареєстрована під назвою «Верховний Суд України», припиняється . При цьому таке рішення законодавця не стосується конституційного статусу: створення, припинення діяльности Верховного Суду як конституційного органу — це питання, що належить до предмета реґулювання виключно Конституцією.

40. Отже, питання, пов’язані з припиненням (ліквідацією) Верховного Суду України як юридичної особи, не є предметом конституційного реґулювання і їх вирішення законодавцем шляхом ухвалення звичайного закону не може суперечити Конституції України . Застосовану в приписі пункту 7 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII формулу, з якої випливає, що з дня початку роботи Верховного Суду в складі, визначеному Законом № 1402–VIII, Верховний Суд України ліквідовується в установленому законом порядку, слід розглядати в розумінні установленого в рамках цивільного права загального порядку ліквідації юридичної особи, тобто в контексті юридичного реґулювання приватно­майнових відносин, а не в контексті конституційного реґулювання . На це, зокрема, вказує припис пункту 5 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII, у якому йдеться про те, що [новий] Верховний Суд — за наслідками конституційної реформи — «створюється на матеріально-технічній базі Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України», тобто на базі саме цих інституцій — шляхом їх ліквідації як юридичних осіб має постати нова юридична особа.

41. За ситуації, коли на всі процедури, пов’язані з ліквідацією Верховного Суду України як юридичної особи, поширюється порядок, установлений законом, зокрема Цивільним кодексом України, а Закон № 1402–VIII не передбачає «припинення» Верховного Суду як конституційного органу, не існує юридичних підстав визнавати приписи пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII неконституційними на ґрунті їх невідповідности приписам частини третьої статті 125 Конституції.

 

Г. Зміна конституційного статусу Верховного Суду України: концепція «старого Верховного Суду України» та «нового Верховного Суду України»

42. Окремого дослідження потребував посутній зміст формул «утворюється Верховний Суд» (пункт 4 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII), «Верховний Суд України припиняє свою діяльність» (пункт 7 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII), «день початку роботи Верховного Суду» (пункт 8 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII), «Верховний Суд розпочинає роботу» (пункт 9 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII), узятих у поєднанні, тобто — системно . Наведені формули вказують на те, що йдеться про певний момент, коли попередня інституція в системі судової влади як «Верховний Суд України», що її було встановлено («утворено») Конституцією України 1996 року, «припиняє свою діяльність», а відповідна їй за наслідками конституційної реформи наступна — «розпочинає роботу» . Цей момент є часовим вододілом, що розмежовує функціонування встановленої Конституцією («утвореної») однієї інституції — «старої», яка діяла від 28 червня 1996 року до 2 липня 2016 року, від іншої — «нової», що постала за наслідками внесення змін до Конституції 2 липня 2016 року . На підставі такого часового вододілу можна вести мову про концепцію старого Верховного Суду України та нового Верховного Суду України.

43. Закладаючи в основу дослідження ідею часового вододілу між «старим» і «новим» Верховним Судом України, можна вести мову про чітко відмінні один від одного два часові періоди в питаннях установлення цієї інституції влади, її функціо нування та її юридичного статусу . Перший період — той, що закінчився 2 липня 2016 року, коли «старий Верховний Суд України» втратив свій юридичний статус, що його він набув від початку заснування та в подальшому, хоч і змінювався, але не докорінно . Другий — той, що його започатковано 2 липня 2016 року, коли за наслідком змін до Конституції постала інституція «нового Верховного Суду України» з відмінним від попереднього юридичним статусом.

44. На момент проголошення незалежности України, відповідно до Конституції УРСР 1978 року, в УРСР діяв Верховний Суд Української РСР як орган найвищого судового контролю . Стаття 2 Закону України «Про правонаступництво» від 12 вересня 1991 року (№ 1543–XІІ) визначила: «До ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція (Основний Закон) Української PCP» . Цим же Законом було встановлено, що суди, сформовані на підставі Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до створення судів на підставі нової Конституції України.

45. За Конституцією України 1996 року Верховний Суд мав юридичний статус «найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції» (частина друга статті 125) . Формула наведеного припису містила два складники такого юридичного статусу цієї інституції влади: 1) за нею було закріплено статус «найвищого органу» в певній системі судів; 2) ту певну систему судів, де цій інституції було визначено місце «найвищого органу», становила «система судів загальної юрисдикції».

46. У першому складникові ключовим елементом є інституція влади, позначена як «орган» . Таке її позначення походить ще від Конституції УРСР 1937 року, де Верховний Суд УРСР постав як «вищий судовий орган УРСР» (стаття 86), коли над ним за ієрархією існував ще один «вищий судовий орган» — Верховний Суд СРСР, на який відповідно до «Сталінської Конституції» 1936 року покладено було функцію «нагляду за судовою діяльністю судових органів СРСР, а також судових органів союзних республік» (стаття 104) . Відповідно до такої ієрархії на українсько­радянський «вищий судовий орган» було покладено функцію «нагляду за судовою діяльністю судових органів УРСР та областей» . Із ухваленням Конституції УРСР 1978 року (стаття 151) ні статус, ні функції Верховного Суду УРСР не змінилися: попередньо «вищий судовий орган УРСР» надалі став «найвищим судовим органом Української РСР» (відповідно до того, як за статтею 153 Конституції СРСР 1977 року Верховний Суд СРСР став «найвищим судовим органом СРСР») із визначеною йому функцією — «здійснювати нагляд за судовою діяльністю судів республіки» . За таким юридичним статусом та з такою функцією Верховний Суд УРСР діяв до 8 червня 1995 року, коли за Конституційним Договором без змін щодо його характеристики як «орган» і щодо його місця в ієрархії як «найвищий» сталася зміна його функції — відтоді йому належало «здійснювати судовий нагляд за законністю судових рішень загальних судів» . У такий спосіб окреслюється другий складник юридичного статусу цієї інституції, який уже з ухваленням Конституції 1996 року чітко вказав на певні зміни — як щодо місця самої інституції в системі влади, так і щодо її функцій.

47. Отже, Конституція 1996 року, не змінивши позначення Верховного Суду України як «судового органу», визначила його місце — як «найвищого» — в системі судів загальної юрисдикції . Проте таку систему, але цілком нову — відмінну від радянської, ще належало створити в законодавчий спосіб . При цьому функція Верховного Суду України — і відповідні його повноваження — мали бути змінені, оскільки Конституцією 1996 року інститут судового нагляду був замінений на інститути апеляції та касації.

48. Тому за приписом пункту 12 Розділу XV («Перехідні положення») Консти­туції було визначено юридичний режим перехідного періоду, відповідно до якого Верховному Судові України та Вищому арбітражному судові України надавалась можливість продовжувати здійснювати свої повноваження за чинним на тоді законодавством — допоки в Україні не буде сформовано систему судів загальної юрисдикції відповідно до статті 125 Конституції.Такий період мав тривати не довше п’яти років.

49. Зазначений припис пункту 12 Розділу XV («Перехідні положення») Кон­ституції був логічним розвитком Закону України «Про правонаступництво» від 12 вересня 1991 року (№ 1543–XІІ), що передбачав діяльність судів, сформованих на підставі Конституції (Основного Закону) Української РСР, до створення судів на підставі нової Конституції України.

50. Цей конституційний припис означав, що не пізніше 28 червня 2001 року в Україні мала була постати нова судова система, в рамках якої діяв би вже новий Верховний Суд як «найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції», а не як той «найвищий судовий орган» псевдодержавного утворення у вигляді «Української РСР», що механічно став «найвищим судовим органом Украї ни» із покладеною на нього функцією здійснювати «найвищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю судів республіки» (формула статті 149 Конституції Української РСР/України 1978 року, чинної на час ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року).

51. Конституцією України 1996 року не було вреґульовано процедурних питань припинення повноважень Верховного Суду України . По­перше, власне процедурні питання не є предметом виключно конституційно­правного реґулювання . По­друге, Конституцією не було передбачено, що Верховний Суд України, утворений не тільки до ухвалення Конституції України, а й ще до набуття Україною незалежности, мав набути визначеного Конституцією статусу Верховного Суду України — з відповідними функціями та повноваженнями . Навпаки, зміст пункту 12 Розділу XV Конституції свідчить про протилежне: він не залишав законодавцеві дискреції щодо інших рішень, у тому числі й щодо подовження повноважень цього інституту за його нового статусу.

52. Проте законодавець, ухваливши спочатку Закон «Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України”» від 21 червня 2001 року № 2531–ІІІ, а по тому — Закони «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року № 3018 та «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453–VI, так і не виконав волю конституцієдавця, що вимагала припинення повноважень Верховного Суду України як «найвищого судового органу України» (котрий існував ще до ухвалення Конституції 1996 року) не пізніше 28 червня 2001 року.

53. Понад те, законодавець у певний історичний період задля задоволення партикулярного інтересу правлячої політичної верхівки вдався до витворення власне­українського юридичного оксюморону, коли цивільну й кримінальну судові юрисдикції, що за класикою є двома видами загальної юрисдикції, раптом було перекваліфіковано на спеціалізовану юрисдикцію: тоді за Законом «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453–VI законодавець утворив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, використавши формули частини другої та частини третьої статті 125 Конституції для запровадження в Україні чотириланкової системи судів.

54. За тогочасної судової системи «вищі спеціалізовані суди» стали в ній обов’язковою ланкою, що функціонально обмежила юридичний статус «старого Верховного Суду України»: хоча за Конституцією він був «найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції», проте юридично він був позбавлений властивих касаційному судові повноважень . Такий юридичний порядок установив Конституційний Суд у справі про «касаційний дуалізм»*, коли визначив, що «правомірним може бути лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішень судів» (пункт 3 .4 мотивувальної частини Рішення № 8­рп/2010) і що «конституційний статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції» (пункт 1 резолютивної частини Рішення № 8­рп/2010).

55. У такому стані Верховний Суд України — із правним статусом як «найвищий судовий орган» та за відповідних цьому статусові повноважень, що змінювалися водночас зі зміною організаційної побудови судової системи загалом, — існував до запровадження конституційних змін 2 липня 2016 року . За взятими сукупно приписами конституційного й законодавчого рівнів стосовно правного статусу та повноважень Верховного Суду України в період від 28 червня 1996 року до 2 липня 2016 року є підстави, щоб його характеризувати як старий Верховний Суд України.

56. Заміна «старого Верховного Суду України», що мав статус «найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції», на «новий Верховний Суд України» зі статусом «найвищого суду в системі судоустрою» нашої держави як одне з низки завдань конституційної реформи від 2 липня 2016 року, спрямованих на системну перебудову владних інституцій, стоїть ув одному ряду з іншими інституційними змінами принципового характеру за її наслідками, як­от: 1) виведення інституції конституційного судочинства із системи правосуддя, де вона перебувала за статтею 124 Конституції в редакції 1996 року; 2) запровадження триланкової (замість чотириланкової) системи судоустрою, за якої Верховний Суд України став найвищим судом у цій системі та єдиним у ній судом касаційної інстанції; 3) позбавлення прокуратури окремого статусу за структурою Конституції в редакції 1996 року та введення її як інституту публічного обвинувачення структурно в розділ Конституції стосовно правосуддя; 3) умонтування інституту адвокатури, чиїм призначенням є надання професійної правничої допомоги, структурно в розділ Конституції стосовно правосуддя.

57. Низка приписів конституційного рівня, що їх містив ухвалений проєкт Закону № 1401–VIII, свідчать про намір конституцієдавця — надати Верховному Судові України новий, докорінно відмінний від попереднього, юридичний статус . Натепер — це норми самої Конституції України (статті 125–131), включно з приписом її пункту 12 і приписами параграфів 3, 4, 5 пункту 161 Розділу XV («Перехідні положення»), та ухвалені на їх основі норми Закону № 1402–VIII . Сукупно й системно ці приписи визначають «початок роботи» того Верховного Суду України, що мав постати, і в наслідку — постав як новий Верховний Суд України.

58. При цьому слід зважати на ту обставину, що Верховна Рада України, діючи рівночасно і як конституцієдавець, і як законодавець, ухвалила Закон № 1401–VIII (як акт установчої влади народу) і Закон № 1402–VIII (як акт законодавчої влади держави) того самого дня, розглядаючи їх обидва як такі, що органічно й системно пов’язані в рамках єдиного пакету «конституційної реформи правосуддя» . Із одного боку, парламент розглядав і ухвалював Закон № 1402–VIII (як акт законодавця) під кутом зору виконання Закону № 1401–VIII (як акта конституцієдавця), тобто як законодавчий акт на імплементацію конституційних змін . Проте, з другого боку, ніщо інше так виразно не виявляє намір конституцієдавця та схему самої «конституційної реформи правосуддя», як, власне, сам Закон № 1402–VIII, у рамках якого й було вреґульовано не інституційно­установчі, а організаційно­технічні питання, безпосередньо пов’язані з «припиненням діяльності», зокрема й старого Верховного Суду України та «початком діяльності» вже нового Верховного Суду України з наданим йому докорінно новим юридичним статусом.

59. На те, що юридичний статус нового Верховного Суду України докорінно відрізняється від статусу старого Верховного Суду, безпосередньо або опосередковано вказують узяті сукупно й системно такі запроваджені за наслідками конституційної реформи принципово важливі елементи: а) «новий Верховний Суд України» — це чітко визначений Конституцією вже не «найвищий судовий орган» (і то — лише в частині системи судів), а «найвищий суд» у всій системі судоустрою України загалом (частина третя статті 125); б) «вищі спеціалізовані суди» втратили статус «вищих судових органів», що їх передбачено Конституцією; натомість від часу внесення змін до Конституції 2016 року їх може бути утворено «відповідно до закону» (частина третя статті 125) та за новим порядком, що його визначає Конституція (частина друга статті 125); в) із урахуванням Рішення Конституційного Суду № 8­рп/2010 (яким передбачено, що «правомірним може бути лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішень судів») функція касаційного суду перейшла лише до «нового Верховного Суду України», завдяки чому він набув статусу єдиної касаційної інстанції в усій системі судоустрою України; г) конституційна вимога щодо оцінювання відповідності займаній посаді кожного судді «старого Верховного Суду України», обраного безстроково до набрання чинності конституційними змінами, та конституційно передбачені юридичні наслідки такого оцінювання, що включають можливість звільнення судді з посади (підпункт 4 пункту 161 Розділу XV «Перехідні положення»); ґ) конституційно встановлений порядок, відповідно до якого обраним безстроково суддям «старого Верховного Суду України» надано право особисто визначатися (право самовизначення) щодо свого подальшого статусу за наслідками конституційної реформи — подати «заяву про відставку або заяву про участь у конкурсі на іншу посаду судді в порядку, визначеному законом» (підпункт 5 пункту 161 Розділу XV «Перехідні положення»); д) передбачений приписом конституційного рівня інститут конкурсного добору суддів, що провадиться (як і особливості переведення судді на іншу посаду в іншому суді) в порядку, визначеному законом (підпункт 5 пункту 161 Розділу XV «Перехідні положення»).

60. Таке твердження в поданні — «незважаючи на зміну назви, Верховний Суд по суті залишається тим самим конституційним найвищим судовим органом, яким є Верховний Суду України» (пункт 1.2 подання на c. 12) — вказує на те, що суб’єкт подання юридично хибно ставить знак рівности між категорією «найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції в Україні» та категорією «найвищий суд у системі судоустрою України». Ще чіткіше вказує на хибність позиції автора подання його твердження про те, що Верховний Суд відповідно до конституційних змін є «найвищим судовим органом України» (пункт 1.3 подання на c. 25), тоді як направду припис частини третьої статті 125 Конституції в редакції Закону № 1401–VIII чітко визначив новий правний (юридичний) статус цієї установи — це «найвищий суд у системі судоустрою України».

61. Отже, викладене в цьому розділі вище вказує на те, що застосовані в Законі № 1402–VIII формули «утворюється Верховний Суд» (пункт 4 розділу ХІІ), «Верховний Суд України припиняє свою діяльність» (пункт 7 розділу ХІІ), «день початку роботи Верховного Суду» (пункт 8 розділу ХІІ), «Верховний Суд розпочинає роботу» (пункт 9 розділу ХІІ) мають під собою конституційну основу . Узяті в поєднанні системно вони становлять чіткий часовий орієнтир, що вказує на той момент, коли «старий Верховний Суд України» як попередня інституція в системі судової влади, що її було установлено («утворено») Конституцією України 1996 року, «припиняє свою діяльність», а за наслідками конституційних змін від 2 червня 2016 року та відповідно до ухвалених того самого дня на їх основі механізмів і процедур «розпочинає роботу» його інституційний наступник — «новий Верховний Суд України» . На цій підставі я розглядаю позиції автора подання щодо неконституційности приписів пунктів 4, 7, 8, 9 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1402–VIII» щодо «утворення Верховного Суду», «припинення діяльності Верховного Суду України», «(дня) початку роботи Верховного Суду» як такі, що не мають під собою юридичного ґрунту.

 

Ґ. Щодо інституту «призначення судді за конкурсом» та комплекс питань із ним пов’язаних

62. Шляхом конституційної реформи системи правосуддя в редакції ухвале­ного 2 червня 2016 року Закону № 1401–VIII запроваджено новий порядок призначення судді на посаду, істотно відмінний від того, що діяв доти від 28 червня 1996 року . Істотність такої відмінности показується у двох елементах.

63. Відповідно до першого елементу (чим є припис частини першої оновленої статті 128 Конституції) — Президента України та Верховну Раду України як політичні інституції позбавлено вирішальної ролі в процесі призначення суддів; тим самим вітчизняну процедуру призначення суддів було приведено у відповідність до імперативу правовладдя («верховенства права»), що його містить частина перша статті 8 Конституції.

64. Відповідно до другого елементу (чим є припис частини другої оновленої статті 128 Конституції) — запроваджено доти невідому процедуру конкурсного добору кандидатів на посаду судді.

65. Обидва ці елементи безпосередньо стосуються питання функціонування Верховного Суду України — як старого, так і нового, а також — уреґулювання комплексу питань, пов’язаних як із діяльністю утворених раніше Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України, так і з перебуванням на посаді суддів, що їх було призначено до 2 червня 2016 року.

66. Виходячи з усталеного розуміння власне поняття реформи як комплексу заходів, що їх запроваджують на заміну старих суспільних відносин у будь­якій сфері суспільного життя, внаслідок чого шляхом усунення недоліків, хиб і помилок докорінно змінюються умови діяльности всіх і відповідної фахової групи членів суспільства, стосовно конституційної реформи в ділянці правосуддя в контексті порушених у конституційному поданні питань можна сказати так: якщо приписи статей 125 і 128 Конституції в редакції ухваленого 2 червня 2016 року Закону № 1401–VIII становлять інституційну основу такого комплексу заходів, то приписи пункту 161 Розділу XV Конституції України («Перехідні положення») — це вже інституційні механізми та процедури, що в рамках такого комплексу заходів запроваджено на конституційному рівні задля досягнення мети, визначеної реформою.

67. Отже, якщо припис частини третьої статті 125 Конституції передбачив іс­нування та функціонування в системі судоустрою України Верховного Суду як у ній найвищого, то при цьому не йдеться про потребу в його утворенні в розумінні чинного натепер припису частини другої статті 125 Конституції . Новий припис частини другої статті 125 Конституції поширюється на будь­який із судів, що його може бути «утворено», «реорганізовано», «ліквідовано» відповідно до нової вимоги — за «законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою Радою правосуддя» . Утім конституцієдавець пов’язав докорінно новий юридичний статус Верховного Суду України (частина третя статті 125) з докорінно новим порядком формування його складу, відповідно до чого передбачено інститут «призначення судді за конкурсом» (частина друга статті 128).

68. При цьому слід враховувати, що суд — і Верховний Суд не є винятком — функціонує через суддів, що входять до його складу . Статус суду нерозривно пов’язаний зі статусом його суддів, і отже, з порядком їх включення (обрання, призначення, переведення тощо) до складу суду . Відповідно, докорінно новий юридичний статус Верховного Суду України (частина третя статті 125) органічно пов’язаний із докорінно новим порядком формування його складу, згідно чого передбачено інститут «призначення судді за конкурсом» (частина друга статті 128).

69. Новий порядок призначення суддів на посаду є одним зі складників спря­мованости української конституційної реформи на приведення національної системи правосуддя у відповідність до європейських стандартів, що свого часу в українському контексті отримав схвалення з боку Венеційської Комісії: «<…> суддів надалі не обиратиме Верховна Рада України, а їх призначатиме Президент України за поданням Вищої ради правосуддя за результатами конкурсу . Така зміна заслуговує на цілковиту підтримку . Вона знаменує кінець повноважень Верховної Ради України, завдяки яким вона здійснювала вплив на правосуддя, що становило загрозу незалежности самих суддів і судівництва як такого . Президентові, однак, належить церемоніальна роль: він/вона призначає кандидатів, що їх подала Вища рада правосуддя, чиї пропозиції будуть обов’язковими для Президента» [Висновок щодо запропонованих змін до Конституції України стосовно правосуддя, схвалених Конституційною комісією 4 вересня 2015 року.CDL­AD(2015)027, параграф 14] . Дещо раніше Венеційська Комісія, оцінюючи пропоновані зміни до Конституції України, зазначила: «<…> добір кандидатів на посаду суддів здійснено в спосіб змагання [на конкурсі], що слід вітати як таке, що відповідає найкращим практикам за міжнародними та європейськими юридичними стандартами стосовно судівництва» (CDL­AD(2013)014, параграф 27).

70. На розвиток інституційної основи комплексу заходів конституційної ре­форми, визначеної, зокрема, приписами оновлених статей 125 і 128 Конституції, конституцієдавець запровадив юридичний режим відповідних механізмів і процедур на досягнення мети самої реформи, вреґулювавши та установивши в рамках приписів пункту 161 Розділу XV Конституції України («Перехідні положення»), зокрема, таке:

1) режим припинення повноважень тих суддів, що їх було призначено на посаду строком на п’ять років (підпункт 2);

2) режим призначення на посаду тих суддів, що їх було призначено на посаду строком на п’ять років, але повноваження яких припинено відповідно до припису підпункту 2 пункту 161 Розділу XV Конституції (підпункт 2);

3) режим перебування на посадах тих суддів, що їх було обрано суддями безстроково, із визначенням строку, в рамках якого вони продовжуватимуть здійснювати повноваження (підпункт 3);

4) обов’язковість процедури кваліфікаційного оцінювання усіх суддів (що їх було призначено на посаду строком на п’ять років або обрано на посаду судді безстроково до набрання чинности Законом № 1401–VIII) на відповідність займаній посаді — за критеріями «компетентності, професійної етики або доброчесності» (підпункт 4);

5) дві додаткові підстави для звільнення з посади судді: а) відмова судді від участи в процедурі такого оцінювання; б) виявлення за результатами такого оцінювання невідповідности судді займаній посаді за встановленими критеріями (підпункт 4);

6) порядок, відповідно до якого у випадках «реорганізації чи ліквідації окремих судів, утворених до набрання чинності» Законом № 1401–VIII, судді таких судів мають право подати заяву про відставку або заяву про участь в конкурсі на іншу посаду в суді (підпункт 5);

7) питання особливостей переведення судді на посаду в іншому суді (підпункт 5).

71. Запровадивши на рівні конституційної норми (у рамках приписів пункту 161 Розділу XV Конституції) юридичний режим відповідних механізмів і процедур на досягнення мети реформи, конституцієдавець рівночасно залишив на розсуд законодавця вреґулювання в рамках звичайного закону (але на саме цій конституційній основі) питань щодо: а) порядку призначення на посаду судді — стосовно тих суддів, що їх було призначено строком на п’ять років, а їх повноваження припинено на підставі закінчення строку, на який їх було призначено (відповідно до підпункту 2 пункту 161 Розділу XV); б) процедури оцінювання на відповідність займаній посаді суддів, що їх було призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинности Законом № 1401–VIII (відповідно до підпункту 4 пункту 161 Розділу XV); в) реалізації права суддів подати заяву про відставку або про участь в конкурсі на іншу посаду в суді з відповідними юридичними наслідками у випадках «реорганізації чи ліквідації окремих судів, утворених до набрання чинності» Законом № 1401–VIII (відповідно до підпункту 4 пункту 161 Розділу XV); г) порядку та вичерпних підстав оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання (відповідно до підпункту 4 пункту 161 Розділу XV); ґ) особливості переведення судді на посаду в іншому суді у випадках «реорганізації чи ліквідації окремих судів, утворених до набрання чинності» Законом № 1401–VIII (відповідно до підпункту 4 пункту 161 Розділу XV).

72. Щоб досягти одної з принципово важливих цілей конституційної рефор­ми — запустити в рух новий Верховний Суд України з наданим йому докорінно новим юридичним статусом, законодавець на виконання ухвалених 2 червня низки приписів пункту 161 Розділу XV Конституції України («Перехідні положення») як механізму та процедур реалізації нових приписів статей 125 і 128 Конституції своєю чергою вреґулював у Законі № 1402–VIII низку питань, що постали в цьому аспекті, передбачивши, зокрема, що:

1) призначення суддів до нового Верховного Суду України здійснюється за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону (підпункт 2 пункту 4) та в складі, визначеному цим Законом (підпункт 1 пункту 4);

2) кожний суддя Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України має право брати участь в конкурсі на посади суддів у відповідних касаційних судах у порядку, визначеному цим Законом (пункт 14);

3) не пізніше двох місяців з дня набрання чинности цим Законом має бути розпочато проведення конкурсу на посади суддів у відповідних касаційних судах (пункт 13);

4) оцінювання суддів на відповідність займаній посаді — і тих, що їх було призначено на посаду строком на п’ять років, і тих, що їх було обрано суддею безстроково — здійснюють колеґії Вищої кваліфікаційної комісії суддів у порядку, визначеному цим Законом (пункт 20);

5) почати роботу новий Верховний Суд України може лише за умови, що до нього призначено щонайменше шістдесят п’ять суддів за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону (пункт 9), а сам день початку його роботи визначає його Пленум (пункт 8);

6) початок роботи нового Верховного Суду України означає припинення діяльности та початок ліквідації — в установленому законом порядку — як старого Верховного Суду України, так і тих судів (Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України), без припинення діяльности яких неможливо запустити в рух новий Верховний Суд України з наданим йому докорінно новим юридичним статусом (пункт 7);

7) право на отримання суддівської винагороди у визначених цим Законом розмірах надано суддям, що за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили свою відповідність займаній посаді, або тим, що їх було призначено на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинности цим Законом (пункт 22);

8) до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р ., №№ 41–45, ст . 529; №№ 18–20, ст . 132 із наступними змінами) (пункт 23);

9) право на отримання щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, що за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді, або той, що його призначено на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинности цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня ухвалення щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу (пункт 25).

73. Окрім того, в Законі № 1402–VIII уреґульовано в повній відповідності з при­писом підпункту 2 пункту 161 Розділу XV Конституції питання порядку припинення повноважень суддів, призначених на посаду строком на п’ять років, та можливости призначення їх на посаду за результатами конкурсу, що проводиться відповідно до цього Закону (пункт 17), а також — у повній відповідності з приписом підпункту 4 пункту 161 Розділу XV Конституції — питання юридичних наслідків, що настають для судді в разі відмови його від кваліфікаційного оцінювання або якщо за результатами такого оцінювання виявлено невідповідність судді займаній посаді за критеріями «компетентності, професійної етики або доброчесності»; такими юридичним наслідками є звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя на підставі подання відповідної колеґії Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (пункт 20).

74. Попри те, що припис частини другої статті 128 Конституції допускає можли­вість визначення законом винятків стосовно інституту «призначення на посаду судді за конкурсом», законодавець у Законі № 1402–VIII таких винятків не установив.

75. З огляду на те, що приписи розділу ХІІ Закону № 1402–VIII щодо:

1) утворення Верховного Суду в порядку та в складі, що визначені цим Законом (підпункт 1 пункту 4);

2) призначення суддів Верховного Суду за результатами конкурсу, проведе­ного відповідно до цього Закону (підпункт 2 пункту 4);

3) тривалости функціонування Верховного Суду України, Вищого спеціалі­зованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України зі старими повноваженнями (пункт 6);

4) початку роботи нового Верховного Суду України та пов’язаного з цим припиненням діяльности старого Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України (пункт 7);

5) визначення дня початку роботи нового Верховного Суду України (пункт 8);

6) обумовлення початку роботи нового Верховного Суду України мінімальною кількістю призначення до нього суддів за результатами конкурсу (пункт 9);

7) визначення порядку створення організаційного комітету, що скликає Пленум нового Верховного Суду України (пункт 11);

8) визначення строку розпочинання проведення конкурсу на посади суддів у новому Верховному Суді України (пункт 13);

9) визначення за суддями старого Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України права брати участь у конкурсі на посади суддів у новому Верховному Суді України відповідно до порядку, встановленому цим Законом (пункт 14);

10) визначення порядку припинення повноважень суддів, що їх було призна­чено на посаду строком на п’ять років до набрання чинности цим Законом, та порядку можливого їх призначення на посаду за результатами конкурсу (пункт 17);

11) звільнення судді з посади на підставі відмови від кваліфікаційного оціню­вання або на підставі виявлення за результатами такого оцінювання невідповідности судді займаній посаді (пункт 20);

12) суддівської винагороди та довічного грошового утримання суддів до про­ходження кваліфікаційного оцінювання та після того (пункти 22, 23, 25),

не суперечать приписам статей 125 і 128 Розділу VIII Конституції («Правосуддя») та пункту 161 Розділу XV Конституції («Перехідні положення»), то не існує юридичних підстав для визнання неконституційними пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII на основі арґументів суб’єкта права на конституційне подання.

 

Д. Щодо «невизначености» юридичного стану за наслідками приписів у пунктах 14, 17 і 25 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII

76. Автор подання вбачав у наслідках приписів пунктів 14 і 17 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII юридичну невизначеність, а тому — їх невідповідність приписові частини першої статті 8 Конституції, стверджуючи, зокрема, таке: «<…> пунктами 14 і 17 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402–VIII створено нову самостійну норму щодо поведінки працюючих суддів Верховного Суду України та суддів, у яких сплинув п’ятирічний строк призначення, та стосовно участі їх у конкурсі, у зв’язку із чим створюється правова невизначеність між основними положеннями Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402–VIII, що суперечить частині першій статті 8 <…> Основного Закону України» (пункт 1.3 подання на c. 29).

77. Наведена з конституційного подання теза на доведення неконституцій­ности приписів пунктів 14 і 17 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII направду не є обґрунтуванням, адже наведена в ній формула «правова невизначеність між основними положеннями Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402–VIII» сама спричиняється до юридичної невизначености . Автор подання, ведучи мову про приписи розділу ХІІ Закону № 1402–VIII, довільно поділив їх на «основні» й «неосновні», тоді як: по­перше, всі приписи цієї частини Закону № 1402–VIII мають однакове юридичне значення (статус, силу) як норми закону, їх не можна поділяти на «основні» (тобто — провідні, визначальні, найважливіші, головні, кількісно найбільші тощо) та «неосновні» (тобто — не головні за значенням, менш істотні, другорядні тощо); по­друге, за браком відомостей стосовно того, які саме з приписів розділу ХІІ Закону № 1402–VIII є «основними», а отже — за неможливости мати справу з «основними положеннями» (й відповідно — з «неосновними»), об’єктивно немає змоги досліджувати те, що автор подання позначив як «правова невизначеність між основними положеннями Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402–VIII» . До того ж, слід зауважити, що приписи пунктів 14 і 17 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII узагалі не торкаються питання «поведінки судді», що є скоріше матерією професійної етики судді й тому не має бути предметом реґулювання в рамках акта законодавця . Отже, загалом позиція суб’єкта подання стосовно невідповідности приписів пунктів 14 і 17 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII частині першій статті 8 Конституції не має під собою юридичного ґрунту.

78. Утім, якщо абстрагуватися від тієї юридичної помилки, що її припустився автор подання в цій частині обстоювання своєї позиції, то наведена теза автора подання все­таки заслуговує на дослідження з іншої причини, а саме: в тезі йдеться про те, що наслідком приписів пунктів 14 і 17 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII є «нова самостійна норма щодо <…> працюючих суддів Верховного Суду України та суддів, у яких сплинув п’ятирічний строк призначення, та стосовно участі їх у конкурсі», і стверджується, що ця «нова самостійна норма» суперечить частинам першій, п’ятій і шостій статті 126 Конституції . Предметом дослідження було питання, чи направду в Законі № 1402–VIII створено «нову самостійну норму» стосовно певних питань статусу судді та чи така «нова самостійна норма» є конституційною.

79. Припис пункту 14 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII передбачив право кожного судді, кого обрано суддею безстроково до конституційної реформи (а це відповідно — судді старого Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України), брати участь в конкурсі на посади суддів у новому Верховному Суді України.Припис пункту 17 цього закону визначив термін закінчення строку повноважень суддів, призначених на посаду до реформи строком на п’ять років, та передбачив, що вони — по закінченню строку повноважень — мають право бути призначеними наново на посаду, але вже за результатами конкурсу . Обидва приписи, взяті поодинці чи сукупно, не є «новою самостійною нормою» рівня акта законодавця, а є тими нормами, у формі яких законодавець уреґулював вимоги припису конституційного рівня, чим є підпункт 5 пункту 161 Розділу XV Конституції . Зміст же самої норми конституційного рівня в контексті конституційного подання та способів його обґрунтування слід розуміти так: 1) запроваджений конституційними змінами від 2 червня 2016 року новий порядок призначення суддів на посаду — за конкурсом (припис частини другої статті 128 Конституції) поширюється на випадки реорганізації чи ліквідації судів, утворених до набрання чинности Законом № 1402–VIII; 2) системний аналіз конституційних змін не допускає можливости формування нового складу нового Верховного суду України поза вимогами припису частини другої статті 128 Конституції; 3) у випадку реорганізації чи ліквідації судів, утворених до набрання чинности Законом № 1402–VIII, кожному судді, що здобув свою посаду в них ще до конституційних змін, надається право зробити альтернативний вибір: подати заяву або про відставку, або — щоб здобути посаду судді за новим порядком — про участь у конкурсі.

80. Отже, приписи пунктів 14 і 17 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII не є «новою самостійною нормою», створеною законодавцем усупереч приписам частин першої, п’ятої та шостої статті 126 Конституції, а є тими нормами закону, що на виконання припису конституційного рівня та у відповідності з ним (підпункт 5 пункту 161 Розділу XV Конституції) уреґульовують окремі аспекти механізму й процедур реалізації конституційної реформи в системі правосуддя . Сказане рівною мірою поширюється й на припис пункту 20 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII стосовно твердження автора подання про те, що «<…> положення абзацу другого пункту 20 розділу ХІІ <…> фактично означають додаткову підставу для звільнення суддів, не передбачену Основним Законом України» і що така «додаткова підстава» суперечить частинам першій, п’ятій і шостій статті 126 Конституції.

81. З огляду на викладене не існувало юридичних підстав визнавати приписи пунктів 14, 17, 20 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII такими, що не відповідають приписам частин першої, п’ятої та шостої статті 126 Конституції, за доводами автора подання, що їх ґрунтовано на приписах лише статті 126 Конституції та без уваги на зміст припису того самого конституційного рівня, чим є підпункт 5 пункту 161 Розділу XV Конституції.

82. «Невизначеність» юридичного стану автор подання вбачав також стосовно наслідків припису пункту 25 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII . У поданні стверджується, що цим приписом «створено правову невизначеність й щодо його застосування до суддів, які йдуть у відставку після набрання чинності цим Законом, у частині розміру щомісячного довічного грошового утримання, на який вони мають право як судді у відставці».

83. Насправді цей припис повністю відповідає вимогам юридичної визначено­сти за такими ознаками: 1) він чітко вирізняє категорії суддів, що мають право на отримання щомісячного довічного грошового утримання, де одна — це суддя, що за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді, а друга — суддя, що його призначено на посаду за результатами конкурсу та що працював на посаді судді щонайменше три роки з дня ухвалення щодо нього відповідного рішення за результатами кваліфікаційного оцінювання або конкурсу (перший абзац пункту 25 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII); 2) він чітко визначає кілька розмірів щомісячного довічного грошового утримання судді: один — стосовно суддів, що про них йдеться в першому абзаці пункту 25; другий — щодо випадків, коли суддя йде у відставку після набрання чинности Законом № 1402–VIII; третій — щодо випадків, коли суддя перебував на посаді понад 20 років і йому встановлено відповідне збільшення розміру за кожний повний рік роботи . Як визначення категорій суддів, так і визначення розміру їх щомісячного довічного грошового утримання в приписі пункту 25 побудовано на чітких критеріях, а тому вести мову про його юридичну невизначеність немає підстав.

84. З огляду на викладене визнанню припису пункту 25 розділу ХІІ Закону №1402–VIII неконституційним на підставі його юридичної невизначености (тобто на підставі невідповідности «принципові верховенства права», що його передбачено приписом частини першої статті 8 Конституції) бракувало юридичного підґрунтя.

 

Е. Щодо «дискримінації»

85. Розділ 2 конституційного подання (на c. 31–35) містить обґрунтування неконституційности приписів пунктів 22, 23, 25 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII з посиланням на приписи частини першої статті 8, частин першої та другої статті 24, частини першої статті 126 Конституції . І хоча Конституційний Суд закрив конституційне провадження в частині перевірки на конституційність приписів пунктів 22 і 23 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII (пункт 4 резолютивної частини Рішення), усе ж таки вважаю за доцільне викласти свою думку стосовно наведеної автором подання арґументації, яка, на мій погляд, є істотно сумнівною через низку причин.

86. По­перше, в поданні не наведено жодного пояснення, в чому полягає неконституційність зазначених приписів Закону № 1402–VIII з погляду вимог припису частини першої статті 8 Конституції («принципу верховенства права») . Відповідно, навіть із цієї причини — за браком обґрунтування — Конституційному Судові не випадало здійснювати дослідження конституційности Закону № 1402–VIII у цій частині . Отже, за цією ознакою Конституційний Суд мав можливість констатувати брак підстав визнавати приписи пунктів 22, 23, 25 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII такими, що не відповідають приписові частини першої статті 8 Конституції.

87. По­друге, автор подання стверджував, що пункти 22 і 23 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII суперечать частині першій статті 126 Конституції, «оскільки істотно звужують конституційні гарантії незалежності суддів, порушуючи дію принципу презумпції невинуватості, ґарантованого статтею 62 Конституції України, і рівність усіх осіб, які мають єдиний статус, перед законом» (пункт 2 .1 подання на c. 33).

88. Таке твердження автора подання поєднує в собі юридично непоєднуване, а саме: із застосованої автором подання формули випливає, що до «конституційних гарантій незалежності судді», визначених приписами статті 126 Конституції, належать також і «принцип презумпції невинуватості» (стаття 62 Конституції), і «рівність усіх перед законом» (стаття 24 Конституції) . Таке «розширювальне» тлумачення статті 126 Конституції шляхом включення до нього статей 24 і 62 Конституції в усій їх повноті є юридично хибним.

89. У спільному європейському юридичному просторі загальновизнано: презумпція безвинности, принцип рівности перед законом, заборона дискримінації — це доконечні вимоги правовладдя («верховенства права») [Венеційська Комісія . CDL­AD(2016)007.Rule of Law Checklist/Мірило правовладдя: D .1; D .2; E .2 .b] . Проте їх (зазначені три вимоги) не поглинає ще одна самостійна складова правовладдя — справедливе судочинство, — що включає й таку вимогу, як незалежність окремого судді [Венеційська Комісія . CDL­AD(2016)007.Rule of Law Checklist/Мірило правовладдя: E .1 .a] . Тому застосована автором подання формула є юридично нікчемною.

90. Презумпція безвинности — інститут кримінального права, що є «доконечним у забезпеченні права на справедливе судочинство» (Венеційська Комісія . CDL­AD(2016)007 . Rule of Law Checklist/Мірило правовладдя: параграф 104) . Застосовується він винятково у сфері кримінальної юстиції без жодного стосунку до ділянок цивільного, господарського або адміністративного судочинства, а також до судового права, тобто тієї галузі права, що реґулює правовідносини у сфері професійної діяльности суддів . На це чітко вказує зміст усіх приписів статті 62 Конституції, зокрема: «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду» (частина перша); «ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину» (частина друга) . Закладений у статті 62 Конституції принцип утілено, відповідно, у приписах Кримінального процесуального кодексу України . Цей принцип є однією з визначальних засад українського національного правопорядку, до якого він увійшов як загальновизнаний міжнародний стандарт у ділянці людських прав . Тому є юридично хибним переносити застосування цього принципу з ділянки прав людини до ділянки професійної суддівської діяльности та застосовувати його до національного режиму статусу судді, тоді як суб’єктом його застосування виступає будь-хто, що в рамках кримінального правосуддя постав як особа, щодо якої висунуто обвинувачення.

91. Рівною мірою юридично помилковим є застосування до судді — як посадо­вої особи — принципу «рівності перед законом» та принципу «заборони дискримінації» (стаття 24 Конституції) . Обидва ці принципи належать до сфери людських прав, в основу посутнього змісту яких покладено загальновизнані міжнародні стандарти . Саме на таких стандартах побудовано нормативну систему прав людини в Україні за Конституцією — як національну систему: засновуючись на тому, що «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах» (перше речення статті 21 Конституції), а «права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (друге речення статті 21 Конституції), український конституцієдавець на забезпечення цих двох загальновідомих істин, що походять з доктрини природнього права та які в українському конституційному правопорядкові нормативно набули статусу конституційного імперативу, додатково установив принципи рівности конституційних прав і свобод та рівности перед законом (частина перша статті 24 Конституції), а також заборону дискримінації (частина друга статті 24 Конституції) . Принцип рівности перед законом та заборона дискримінації як вимоги правовладдя («верховенства права») — це максими юридичного захисту людських прав («невідчужуваних та непорушних», тобто тих, що їх розуміють як природні або неґативні, інакшеяк основоположні або засадничі) у рамках національного правопорядку . Проте їх, як елементи універсальної системи людських прав, не можна плутати з елементами, що є складовими юридичного статусу громадянина як посадовця в рамках національного правопорядку . Питання розміру чи то суддівської винагороди, чи то щомісячного довічного грошового утримання судді, не є тим предметом, що його реґулюють приписи статей 21, 22, 24 Конституції як такі, що стосуються основоположних (засадничих) прав і свобод людини . Питання визначення розміру суддівської винагороди (як і щомісячного довічного грошового утримання судді) віднесено до сфери компетенції законодавця (частина друга статті 130 Конституції), стосовно чого Конституція не встановлює для нього обмежень у цій ділянці його діяльности.

92. З огляду на викладене юридично хибним у контексті статусу суддів як по­садових осіб є висновок автора подання про те, що приписи пунктів 22 і 23 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII «порушують <…> рівність усіх осіб, які мають єдиний статус, перед законом» (пункт 2 .1 подання на c. 33). Такий висновок зроблено на основі таких тез автора подання:

– «усі судді судової системи мають єдиний статус і є рівними перед законом» (пункт 2 .1 подання на c. 31);

– приписи пунктів 22, 23, 25 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII спричиняють «не­рівне становище суддів, які виконують однакову роботу, у частині отримуваної ними суддівської винагороди залежно від певних умов проходження чи непроходження кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді чи конкурсу на зайняття посади, проведеного після набрання чинності Законом № 1402–VIII» (пункт 2.1 подання на c. 32);

– «такий законодавчий підхід, по суті, накладає на деяких суддів майнові санкції за порушення конституційного принципу презумпції невинуватості», «всі судді мають отримувати без будь­яких умов чи обмежень однаковий розмір посадового окладу, визначений для суддів певної інстанції, і залежно від цього окладу — суддівську винагороду», «суддівська винагорода має вираховуватися за єдиними правилами для всіх суддів» (пункт 2.1 подання на c. 33).

93. Окрім того, автор подання зробив ще один висновок: «пунктом 25 розділу ХІІ<…> Закону № 1402–VIII <…> створено <…> норму <…>, яка є дискримінаційною за змістом <…> порушує принцип рівності осіб, які мають однаковий статус перед законом, оскільки диференціює суддів за результатами конкурсу та оцінювання, віком, часом роботи після набуття Законом № 1402–VIII чинності, що в цілому призводить до порушення гарантій їх незалежності» (пункт 1.4 подання на c. 35).

94. Застосовані автором подання формули на кшталт «рівність усіх осіб, які мають єдиний статус, перед законом» і «принцип рівності осіб, які мають однаковий статус, перед законом» є юридично хибними з огляду на те, що їх поширено на посадовий статус осіб як підставу юридичної «рівності перед законом» саме посадової особи, у конкретному випадку — судді, тоді як цей принцип застосовується щодо правовідносин у сфері захисту людських прав й безвідносно до посадового статусу конкретної особи. Юридичний статус людини в суспільному стані та юридичний статус посадової особи в системі функціонування держави — поняття аж ніяк не тотожні. Якщо юридичний статус людини в суспільному існуванні не допускає щодо неї порушення принципу рівности перед законом і дискримінації (окрім позитивної), то стосовно посадовців (а також і окремих громадян, які ще або вже або з інших причин не перебувають на посадах у системі органів державної влади) застосовується диференційований підхід, у рамках якого окремі питання, що є складовими їхнього юридичного статусу (а надто — питання розміру оплати праці та різних видів винагороди), законодавець або інший нормотворець вирішує із застосуванням відповідних критеріїв.

95. Приміром, студенти, як окрема суспільна група, мають те, що автор подан­ня називає «єдиним статусом», проте розмір їм установленої стипендії залежить від певних критеріїв, до яких належить передовсім оцінювання знань (кваліфікаційне) . Розмір різних винагород для такої суспільної групи, як науковці, так само залежить від їх кваліфікаційного оцінювання, внаслідок чого їм присвоюють наукові ступені та звання . Та й у самій судовій системі закон (зокрема, «Про судоустрій і статус суддів») у своїй загальній частині передбачає диференційований підхід, установлюючи доплати за вислугу років, перебування на адміністративній посаді в суді, науковий ступінь, роботу, що передбачає доступ до державної таємниці тощо, але автор подання не ставить під сумнів конституційність таких норм.

96. На підставі викладеного постає такий висновок: не існувало юридичного підґрунтя для визнання — за доводами суб’єкта подання — приписів пунктів 22, 23 і 25 розділу ХІІ Закону № 1402–VIII такими, що не відповідають приписам частини першої статті 8, частин першої та другої статті 24, частини першої 126 Конституції,.

 

Є. Щодо «порушення права на судовий захист»

97. На думку суб’єкта подання, ухвалення низки приписів розділу ХІІ Закону № 1402–VIII, які він оспорив, зокрема:

– «створює загрозу ефективності судового захисту прав і свобод людини та громадянина, гарантованого статтею 55 Конституції України» (пункт 1.2 подання на c. 10);

– призводить до «порушення права кожного на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України» (пункт 1.2 подання на c. 11);

– призводить до «порушення права громадян на судовий захист та їх правову впевненість» (пункт 1.2 подання на c. 22).

Автор подання також стверджував: «Такі законодавчі новели призведуть до блокування роботи судової інстанції третього рівня та до порушення доступності правосуддя для громадян, які тривалий термін фактично втратять право на перегляд судових рішень у касаційному порядку протягом розумного строку . Ліквідація апеляційних судів та судів першої інстанції спричинить також зупинення на невизначений час як права на апеляційне оскарження, так і доступу їх до правосуддя в цілому, чим порушується ключовий засіб забезпечення реалізації права на судовий захист, передбачений статтею 55 Конституції України, як одна з найважливіших гарантій здійснення конституційних й інших прав і свобод людини та громадянина . Передбачене статтею 55 Основного Закону України право громадян на судовий захист є непорушним і повинне гарантуватися державою . Фактичне звуження такого права законодавцем на невизначений термін може призвести до численних звернень громадян як до судів України, так і до міжнародних судових установ . Така ситуація, безумовно, негативно вплине на додержання Україною міжнародних зобов’язань за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 1950), зокрема, у частині гарантування прав людини, передбачених статтями 6 і 13 цієї Конвенції» (пункт 1.2 подання на c. 18).

98. Наведені твердження автора подання так само є юридично безпідставни­ми, позаяк жоден із приписів розділу ХІІ Закону № 1402–VIII жодним чином не стосується ґарантованого статтею 55 Конституції права кожного на судовий захист своїх прав і свобод та не містить того, що вказувало б на юридичне обмеження такого права чи на його звуження в юридичний спосіб . Понад те, низці тверджень — як-от: «створює загрозу ефективності судового захисту прав і свобод людини та громадянина», «призведуть до блокування роботи судової інстанції <…>, до порушення доступності правосуддя», «громадяни <…> фактично втратять право на перегляд судових рішень у касаційному порядку протягом розумного строку», «зупинення на невизначений час як права на апеляційне оскарження, так і доступу їх до правосуддя», «може призвести до численних звернень громадян як до судів України, так і до міжнародних судових установ», «негативно вплине на додержання Україною міжнародних зобов’язань») — істотною мірою, якщо не цілковито, притаманний оцінний характер і характер припущень, а отже — бракує юридичної арґументованості.

99. Якщо базуватись на мною наведеному, то юридичних підстав визнати приписи розділу ХІІ Закону № 1402–VIII на ґрунті їх невідповідности статті 55 Конституції не було.

 

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК

 

100. Визнавати оспорені в конституційному поданні приписи пунктів 7, 14, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VIII (зі змінами) такими, що не відповідають Конституції України, юридичних підстав не було.

 

Суддя СЕРГІЙ ГОЛОВАТИЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Це також цікаво